Володимир Короткевич - Човен розпачу

А потім сталося чудо. Знайшли на замковому подвір'ї срібну скриньку, яка впала з неба. Так недавно впала, що ще тепла була. А в скриньці — коштовності. А на скриньці — напис, що все це посилає святий Юра тому в місті, хто не порушив жодного з божих заповітів.

Над цією скринькою зчепилися усі.

І замкові великі люди, і костьольні, і люди церкви. Кожен хотів довести, що це йому, а тому всіх інших паплюжив і викривав.

І виявилось, що тільки содомського гріха в місті не було. І так це було бридко, що селяни після того цілий рік боялися їздити на торг — коли вже там такі начальні люди. Мало не захиріло місто.

А скриньку ту, як виявилось згодом, про що й документ був завірений і схвалений у ларника, [3] Архіваріус, нотаріус. зробив могильовський золотар Матюшка. А коштовності всі були неправдиві, фальшиві. Ось тобі і Юр'їв тестамент!

Камінці ті замовив Андрій Горбатий, а скриньку — сам Виливаха. Дивна була їхня компанія. Коней любили — як татари чи угри, псарі були — гірші за англійців, а вже щодо жіночої статі — рятуй нас, пане Боже, і змилуйся, такі антихристи.

Вербеною волосся намастять та під кам'яниці, до панійок. В очі дивляться, мов ангели, а в самих нижче спини хвіст диявола. І слова ж відкілясь брали — «сонце ти моє останнє, ладо моя, вітрило моє на шляху до вічного спасіння». А ніздрі в самих, як у коней, тремтять.

Коли б перед королем Цикмуном упало стільки замків, скільки перед ним жінок — король був би володарем півсвіту.

Але королю щастило не так.

Нічого з ними не могли вдіяти, навіть коли Гервасій Виливаха вчинив замах на жінку могильовського війта. Війт був за віком трохи скупий.

А жінка його була молодиця добра: чого не попросиш — не відмовить… Нещасне було місто. Зовсім недавно його кримчаки обібрали й спалили, за двадцять сім років перед тим те саме зробила московська рать.

Досить, здавалося б, так ні: свій, внутрішній, знайшовся татарин, бридкий богу Гервасій.

На духовному суді всю компанію соромив біскуп. Казав, що баламутять вони народ самим своїм існуванням, бо змушують сумніватися у безпомилковості Бога. Все ж таки, мовляв, і вони божі створіння, так виходить, що Всезнаючий на кшталт поганого гончаря.

Вони, однак, не злякалися і догмат безпомилковості Бога підрубали під корінь, кажучи, що навіть він робить багато чого непотрібного на цій землі. Наприклад, цицьки в мужчин. Не було ще на світі мужчини, якому б вони хоч раз знадобились. А якщо Творець задумав прикрасити ними мужчину — то чому приліпив їх на місці, яке завжди прикрите одягом?

Біскуп тільки хапав ротом повітря, а потім, посоромлений, напився і став думати над цією причиною. І що більше думав, то більше пив, аж поки не потьмарився йому розум.

У той час об'їжджала свої землі милостива королева Бона з роду Сфорця, дружина його королівської мосці Цикмуна. Завітала вона і до свого рогачовського замку, якому колись привілеї давала і фундатором костьолу в котрому була. І володарі міста кинулися до неї як до останньої надії.

— Матінко милостива, рятуй! В Богові починаємо сумніватись. Он Гервасій навіть ігуменю Азарянського монастиря звів з пуття, і нічого йому з тої причини не було, крім радості.

Королева була милостива, але й строга, і великий Цикмун недарма казав, що поки вона над державою — про моральність можна не турбуватись.

Викликала вона до себе Виливаху, і дуже плакали всі його друзі, а особливо Іра Франтичек, що не повернеться вже до них такий славний друг і горілчаний брат, з яким було так приємно завжди гайнувати час.

А Виливаха прийшов просто в золоту палату, побачив великооку жінку з суворим ротом, ченця-писаря й ката, усміхнувся і сказав:

— Сонце тобі завжди на шляхах, паніматко.

— Сонце спалює.

— Знаю.

— То як ти посмів, хробаку, скаламутити спокій цілої землі? І мені сонця бажати?

Вона була з Італії, і Виливаха знав це.

— Бо, гадаю, мало тобі його в нас.

— Зате в мене їх тут два.

— І обоє далеко, — сказав Виливаха.

Стояв і всміхався вишневим нахабним ротом. А чуб був золотий, і очі світлі. І зрозуміла Бона, що він не простий курокрад.

— То що ж це ти робиш, Гервасію?

— Нічого. Одного разу побачив я у полях Вересову жінку. Ту, що криками людей полохає, і потім неодмінно хтось помре.

— То ж бо всі кажуть, що ти знаєшся з дияволом.

— Це нестрашно після деяких жінок… Так ось, у неї були розпатлані коси, і кричала вона так, що в людей тремтіли серця.

Гервасій усміхнувся.