Володимир Короткевич - Човен розпачу

Бона не була б жінкою, якби не придумала ще й такого…Всі сподівання начальних людей пішли марно. Радці рвали на собі волосся. Ніхто у світі більше не міг звільнити їх од нещасного Гервасія. Ніхто, бо вище королеви нікого не було.

Вони, однак, помилялися. У той час, коли Гервасій з друзями полював на звіра й птаха, грав з Ірою у шахи, коли за вікнами ллє осінній дощик, і взимку лежав на шкурах з коханою (а в головах у них скакав у каміні теплий вогонь) — інша жінка готувалася прийти до Виливахи, щоб позбавити його насолод, а місто — позбавити від нього.

І вищого за цю жінку не було нікого на землі. Навіть Бона була нижче від неї.

Вона прийшла в найсолодший час, коли навколо кам'яниці тільки-но збиралися зацвісти рясний рожевий глід, розкішний деревник і бажана, як життя, шипшина. Припленталась звивистою стежкою, важко переставляючи ноги, які погано згиналися, запнувши на тулубі чорний плащ, ніби їй було холодно, і посміхаючись вічною і незмінною усмішкою, від якої кидало в жах.

За спиною у неї була коса, блискуча, ніби в останній день сінокосу.

— Добрий день, Виливахо, — сказала вона.

Виливаха сидів під кущем глоду й попивав солодкий ром. Світило тепле сонце, і бджоли товклися біля чопа бочки, з якої він наповняв свій келих. Побачивши гостю, Гервасій вийняв чопа, і поки наповнював ще один кубок, бджоли роїлися над тугим червоним струменем.

— Пий, — сказав він їй, — ще зовсім недавно і я думав, що день цей — добрий. — Смерть узяла склянку і, присьорбуючи, сіла на кам'яну лаву. Бджоли заважали їй, і тому вона відламала гілочку барбарису з пуп’янком і почала обмахуватись нею… Гервасій дивився на гілочку.

— Щось ти рано, — сказав він.

— Байдуже. Не ти, в я визначаю час. Ходімо, тут занадто пахне живим.

— Стривай хвилинку.

Він наточив ще келих і, примруживши очі, з насолодою випив його. А потім одкинув убік.

— Ходімо!

— Ти не пустиш мене зробити ще один посів? — усміхнувся він. — Ти ворожа руні.

— Не пущу.

Виливаха нахабно дивився в її очниці.

— То ходім.

Він пошукав щось очима і знайшов: першу квітку шипшини. Відламав і пришпилив її до грудей.

— Бачиш, — сказав він їй, — ми з тобою як на весілля йдемо, з квітками.

— Навіщо ти її зламав?

— Це моя земля. І вона зостанеться зі мною, поки ти не відітнеш у пеклі моєї голови.

Він причинив за собою хвіртку, зирнув на розкішний живопліт з глоду і готовий був іти за гостею.

Дівчина-селянка йшла вздовж зеленого живоплоту.

— Почекай, — сказав він Смерті.

Підбіг до білої тоненької постаті й міцно поцілував дівчину в напіврозтулені уста.

— О-ох, — тихо сказала вона, позираючи на нього широкими променистими очима.

— Прощавай, моя хороша, — сказав він.

І пішов за Смертю. Дівчина з жахом і мукою дивилася йому в спину. Гостя скоса позирала на легкодумного Виливаху й посміхалась вічною посмішкою.

— Я прийду по неї через сорок років, — глузливо сказала вона.

Виливаха знизав плечима:

— Байдуже. Зараз я дав їй непоганий урок. Останній у житті. А скількох вона ще навчить! Ти кажеш неправду, кумо.

Він поправив на спині лютню і рушив поруч зі Смертю. Ішов, здатний кожної хвилини впасти й розбити носа, бо зовсім не дивився під ноги, задерши лице в гаряче небо, під яким дзвеніли безсмертні білоруські жайворонки.

Безноса мовчала.

— Найбільш за все я не люблю приходити по таких, як ти, — нарешті сказала вона. — Це такі життєлюби, що я починаю думати: чи не помилилась я зі своєю роботою. І вони так люблять цю землю, що я у своїх печерах починаю на хвилину заздрити їм.

Гервасій не відповів. Голова в нього була задерта, ніби у сліпого, груди роздимались, ніздрі тремтіли.

А над ним було небо й гаряче світло.

…Найближчі од них входи до пекла, як відомо, досить далеко від Рогачова.

Один із них лежить на дні Ревучого озера, що біля Іпуті (недарма ж там вода так реве, ніби хтось її ковтає на дні).

Кажуть, це зроблено, щоб ніхто з живих не потрапив у пекло і ще щоб живити підземні води й казани.

Отож іти нашим подорожнім було далеко, на що Виливаха загалом не нарікав. Ішов. Дихав солодким повітрям. Зрідка перетягував на груди лютню і брав кілька акордів:

Смерть посміхнулась, як шість тисяч років тому:

— Ти сподіваєшся побачити прабатька Адама?

— Не дуже, — непомітно кепкував Виливаха. — Але ж повинні були кудись подітися володарі, патріархи, біскупи? Вони ж стільки кричали про небо.