Володимир Короткевич - Човен розпачу

— А ти? — спитала Бона.

Голова Виливахи шанобливо схилилась.

— А я… пожалів її, паніматко. Вона була, видно, вродлива жінка. І ось проблукала весь вік вересовими пустками, полохаючи всіх жахливими вигуками. Так і не довідалась, які заплави за Дніпром, яке тепле сіно, як п'ють вино, як не зрозумієш — шепіт це чи шелест верби під вітром. Так і не звідала, як цвіте рожевий глід біля моєї кам'яниці… Мені стало жаль її. Мені жаль усіх — таке вже в мене серце.

Вона опустила вії.

— Пояснюй.

— Добре. Тільки звели вийти… цим.

— Чому?

— Вони не зрозуміють.

Королева звеліла їм вийти.

— Чому не зрозуміють?

— Вони не знають, що таке життя. Чорний тому, що він чернець. Червоний — бо він ворогує з життям, викручує і виламує те, що Бог подарував цілим — на радість людині. І тому вони вороги життя, вороги Бога.

— Але ти кривдиш людей.

— Я кривджу мертвих людей. Живого — не покривдиш.

— А біскуп?

— Ніхто ще не пив, не їв, не спав і не цілувався у костьолі. А вони хочуть зробити костьол з усього світу. Начебто Бог, пожадавши такого, не зробив би цього сам… Дав же нам для чогось ліси, і ріки, і навіть таку безкорисну річ, як світло місяця.

Усміхнувся.

— Цікаво, який чуб у милостивого пана короля, коли в ньому заплутається місяць?

— Не знаю, — сухо сказала вона. — В мене є опочивальня.

— Тоді суди мене, королево. Тільки пам'ятай — це буде суд домашнього лебедя над диким.

— Чому ти так робиш? — з цікавістю подалася до нього вона.

— Життя коротке, як захід. Ось сонце над водою, а ось у Дніпрі.

— Ти не віриш у рай?

— Так не буває, щоб і тут, і там було добре. А мені добре тут.

— А мені — ні.

Вії Виливахи затремтіли.

— Це не твоя вина, господине. Люди не вміють жити й тому кажуть про завтра, якого не буде. Сьогодні ми віримо й мучимо своє бідне тіло, а завтра зате житимемо… Сьогодні ми відмовляємось од серця в ім'я величі, але завтра нам дадуть винагороду. Сьогодні вириваємо з серця любих, бо нам треба возвеличити королівство, але завтра ми кохатимемо.

Голос у нього був, як скрипка:

— І ти… не думаєш, що про ту саму велич, напевне, думав і Костянтин Великий, а нині його Візантія, наробивши кривавих бридкостей, лежить у тліні й праху. І нічого не зосталося. Ні величі, ні навіть кохання першого кесаря. Бо його не було… То кому від цього легше?.. Я не хочу цього, пані.

— Церква вимагає тобі вогнища.

Виливаха знизав плечима:

— Що ж… В останню ніч у мене буде більше спогадів, ніж у Костянтина Великого. І я не залишу після себе іншої Візантії, окрім любові. А вона непідвладна туркам… А тобі порада — живи! Опочивальня — це як убивство.

— Пізно.

— Пізно буває, як кажуть, тільки у труні. Але я не вірю. Я так люблю життя — бо просто живу! — що не можу вірити навіть цьому.

— Вранці я покличу варту. Чого б ти хотів цієї останньої ночі?

— Любові.

— Це неможливо, — майже вороже і жорстоко сказала вона.

— Тоді — зробити тобі останню послугу. Показати цей світ… Тільки не треба інших.

І, кажуть, вона погодилась. А він повів її схилами на берег Дніпра до своєї кам'яниці. Кам'яниця була стара, з обваленими зубцями і без брами. Але зате довкола білими в темряві хмарами цвів глід, світліла жимолость і вгадувалась по запаху шипшина й бузок.

Місяць зійшов над рікою. І народилося два світи. Один розпростерся довкола, а другий переповнив Дніпро. Глибоко-глибоко, аж до останньої зірки.

Вона подивилась на мужчину і перше побачила місячне світло в його чубі.

…Вона говорила з ним про Бога та його заповіти, кажуть, аж сім тижнів, до дня святого й апостолам рівного князя Володимира.

Всі бачили, як вона намагається повернути цю заблукану душу на добру дорогу, і навіть король був би задоволений, побачивши її намагання у довгих диспутах. Вона знала, що один перероджений вартий сотні вірних, і тому була винахідлива й невтомна, не шкодуючи для справи віри ні дня, ні ночі.

А потім поїхала, так і не похитнувши Виливаху в його бридкій і закоренілій єресі і, головне, не покаравши його. Дивно — на її вустах не було гіркої посмішки, що супроводжує поразку, а очі були просвітлені, ніби вона удостоїлась споглядати святий Грааль, котрий, як відомо, є найвища істина.

Ніхто не знав, що вона навіть нагородила пана Виливаху за стійкість, з якою він тримався єресі. Подарувала йому золотого з портретом Цикмуна, щоб завжди пам'ятав різницю між собою і ним. Гервасій просвердлив у ньому дірку і став носити на шиї замість святого хрестика. І як інші заспокоюються, позираючи на божого ангела, так Виливаха, коли в нього був поганий настрій, витягав золотий ланцюжок, бачив знайомі риси, читав напис «Sigis-rex-polo» [4] "Сигіз. — кор. — пол.» — і йому ставало легше.