Марина та Сергій Дяченки - Цифровий, або Brevis est

Там, на майдані у віртуальному світі, було сонячно й людно. Тут, у напівтемному великому приміщенні, стояли сутінки й пахло застояним сигаретним димом. Двоє сиділи за моніторами, двоє вели до помосту жертву, і без того слабку й не здатну до опору.

Довговолосий хлопчина, із золотим ланцюгом на шиї, з двома товстими ланцюгами на зап’ястях, сидів за компом і керував намальованою фігуркою мага — одного з двох. Арсен вилетів з монітора, мов у страшному сні, з цифри на м’ясо.

Хлопчина був кволий і знайомий. Ігор, той самий Ігор, якого колись грабували біля клубу, відібрали пароль од лицаря Ланселота, і грабіжником був Толік… Усередині його голови було тісно, душно, липко. Ігоря все життя били, в дитячому садку били, і в школі, і на вулиці, бо він був жертва від природи: слабкий і лихий. Він був злий, дріб’язковий, обмежений; Арсен затіпався, наче його занурили в купу гною. Поруч був іще хтось, і Арсен скакнув у нього «Блохою» — з м’яса на м’ясо.

У цього в голові було трохи просторіше. Якби Арсен мав час і фільтри, він би влаштував собі комфортніший простір, проте часу не було; цього, другого, звали Вадик, і він теж був давній знайомий. Його покинула дівчина, покинула, покинула, сука, пішла з іншим; дівчину звали Аня. Вадик знайомився з новими, спокушав їх і кидав — тій на кару.

Відгородитися від його особистості. Мені цього не треба! Ось перегородка. Ось пульт керування тілом. Уставай.

Вадик схопився. Арсен побачив його очима темне приміщення, «шубу», пристрій для віртуальних розваг, двох гевалів і між ними дівчинку в сріблястому костюмі, з лицем, укритим фарбою, і навіть волосся профарбувалося пасмами. Двоє за компами вели магів у світі «Балу», а інші двоє, невидимі, тягли живу Баффі…

Уже не тягли. Вийшла затримка. Вадик, від якого не чекали такої спритності, підскочив до одного й ногою вибив ритуального ножа.

— Ти що робиш?!

Баффі, прив’язана до стойки, не могла втекти. Вона вже навіть крикнути не могла; спереду на стіні був величезний екран, а на екрані майдан і безліч облич, що з цікавістю споглядали чужу смерть. На віртуальному помості сталася затримка: маги висунулися вперед, а їхня жертва відстала.

— Стійте! — промекав з-під стола довговолосий Ігор. — Нестиковка… Підождіть!

У цю мить великий екран згас, і на ньому замість майдану з’явилася орхідея — рожева.

— Усі стоїмо тихо, — почувся в динаміках вкрадливий Максимів голос. — Усі стоїмо, не робимо дурниць. Арсене, тебе це особливо стосується.

— Арсене, — прошепотіла Баффі.

Він зіскочив з Вадика й блохою стрибнув в одного з гевалів. З м’яса на м’ясо. Це був убивця; Арсен вирвався з його голови, наче з палаючого будинку, і повернувся знову в голову Вадика, проте не зміг перехопити керування тілом. Вадик розтягся на підлозі, мов жаба.

Що тут роблять ці двоє? — подумав Арсен. Вони ж не пройшли випробування. Їх, здається, відсіяли на першому етапі тренінгу… Вони що, розсердилися й пішли до конкурентів?

І одразу зрозумів: нема й не було ніяких конкурентів, як нема різниці між Максимом й Іваном. Ніхто ні з ким не ворогував, ніхто не крав перспективних розробок. Поки банди на вулицях б’ються на смерть, їхні ватажки грають у покер. Поки права рука ворогує з лівою, голова п’є чай і поглядає поблажливо. Нехай борються, накачують м’язи. А подряпають один одного — заживе до весілля.

Відчинилися двері. В’їхала лікарняна каталка з тілом, накритим простирадлом. Каталку віз Максим, у сліпучо-білій футболці, світлих джинсах і таких самих кросівках, круглоголовий, великоносий, незворушний.

— Спокійно, Іро, — кивнув Баффі буденно, мов шкільна медсестра. — Рятувальник прийшов, супермен прилетів і якраз устиг. Розслабся, не треба плакати.

Побачивши Максима, гевали відступили. Арсен, з останніх сил підкоряючи собі бридке Вадикове тіло, змусив того встати. Всі екрани в приміщенні, скільки їх було, показували орхідею.

Він сковзнув у найближчий USB-порт і вилетів відтіля, наче вибитий молотом. Блок. Закрито. У доступі відмовлено.

— Цифровий, — сказав Максим. — Я віддаю тобі належне, але май же совість. Давай-но, друзяко, з м’яса на дуже знайоме м’ясо…

Він відкинув простирадло. На каталці лежав Арсен, його тіло, дивно довге, зовсім доросле. Він добряче виріс за минулий рік.

Баффі закричала.

— Ти зважився замордувати людство в жахливих муках, — проказав Максим, з жалем дивлячись на бездиханного підлітка. — Проте відразу попався, як дитина, і принадою була дівчинка. От як це в тобі поєднується? Ти ж відморозок, цифровий, ти їх усіх ледь не вбив! І все кинув заради якоїсь чікси…