Марина та Сергій Дяченки - Цифровий, або Brevis est

— «Ні, все зрозуміло, але що конкретно?» — наспівав, ніби якусь давню дурненьку пісеньку, співрозмовник.

— Скажи.

— Добре, — Іван усміхнувся, прийняв руку з керма й потер шрам на носі. — Скажи, людство в нас — це що?

— Спільність людей, культур, — Арсенові було важко говорити, але він перемагав себе. — Ну, в ідеалі, звісно. Співдружність, яка переборе свої, гм, розбіжності й далі житиме, розвиватиметься для самопізнання, творчості…

— Не всі з тобою погодяться.

— Ну й наплювати.

— Людство, Арсене, — Іван перебрався у лівий ряд і нарешті набрав швидкість, — це велика інформаційна машина. Сукупність матеріальних носіїв, тобто людей та їхніх спільнот, і програм, тобто ідей, які розвиваються й передаються за досить простими законами. Той, хто колись запустив був цю машину, відлучився кудись, я не знаю, хто це був і де дівся… І люди залишилися, мов щенята в темряві. Сидять і чекають, коли прийде хазяїн.

— Я тобі не вірю, — в паніці почав було Арсен, — ти морочиш мені голову, придумав би щось крутіше…

— Я набрів на цю сукупність пристроїв, коли опинився в скрутному становищі, — безжально продовжував його співрозмовник. — Я — це не Іван і не Максим, як ти розумієш. Я.

— Воно , — Арсен поперхнувся.

— Зі статевими ознаками не склалося, — зізнався Іван. — Я не біологічна істота. Я інформація. Граматично точно буде — воно.

Білі й чорні смуги на огородженні зливалися, миготіли, навівали нудоту. Сонце, вечірнє, низьке, на згині дороги вдарило в очі.

— І тепер я відпрацьовую в цій інформаційній машині програму, котра потрібна мені, — сказала людина зі шрамом на носі. — Базова програма, та, котру я застав, спрямована на тупе виживання якомога більшої кількості особин. Якщо її ліквідувати — людство за два дні припинить існування.

— Ти…

— Тихо, цифровий. Мені потрібне людство, ціле й неушкоджене. Я вживив свою програму в тіло вже існуючої, і мене прийняли, мов рідного, рознесли по всій системі, розмножили…

— Ти вірус.

— Обивательська маячня. Я не вірус, я просто користувач. Нехай — просунутий користувач. Певною мірою навіть програмер. Я збираю з людей ланцюжки. Коди. Послідовності. Добре, що двійковий код не треба винаходити, він сидить у людстві, він основа його існування…

— Який двійковий код?!

— А ти не помітив? Свій — чужий.

Назустріч летіла дорога. Твердими поштовхами озивались амортизатори. Іван усе тис і тис на газ, і заляпана брудом машина невідомої породи відпрацьовувала, здається, останні свої ресурси.

— Це не я придумав, — Іван підвищив голос, щоб перекрити деренчання кузова. — Це фундаментальне поняття. Не біологічне. Інформаційне. Кожна людина сприймає інших у двійковій системі. Свій — чужий.

— Максиме… Іване, скинь швидкість, будь ласка.

— Чого це? Дорога вільна.

— Скинь швидкість, я тебе прошу.

Іван прийняв ногу з газу. Машина ледь сповільнила біг, проте чорно-білі смуги огородження вже надійно злилися в сірий джгут.

— Людство трохи розбалувалося в якийсь момент, — сказав Іван, — контакти заіржавіли. Мені довелось їх трохи почистити. Нагадати основу основ: з часів найдавніших поселень тільки свої — люди. Усі інші — ні. Хто цього не пам’ятає — умирає.

— «Бий черепків», — прошепотів Арсен.

— А гарно було там, у таборі, правда? Ви гралися, я трошки грався…

— Пам’ятаю.

— І це викликало твоє відторгнення, цифровий. Не те, що дітьми маніпулювали, — це якраз природно. Активізація двійкового коду була тобі неприємна. Тонкий інстинкт просунутої, розвиненої істоти. Бо коли код активується на всю потужність — це трохи небезпечно. Починається велике переселення народів, війна, різні глобальні процеси…

— Буде війна?!

— Не впевнений. Може бути. Люди переселятимуться великими групами, без причини або з вигаданих причин. Люди об’єднуватимуться в спільноти, дивні, на перший погляд, і неприродні. Струси неминучі в будь-якому разі, та я постараюся звести їх до мінімуму. З тобою все буде гаразд, і з тими, на кого ти вкажеш. Ніякі кризи, війни їх не зачеплять.

— Які ще кризи?!

— Розслабся, розслабся, все буде добре. Хочеш, завезу тебе додому?

Арсен уявив, як зайде в напівтемну квартиру, відімкнувши двері своїм ключем. Мама на кухні сидить за ноутом, батько дивиться телевізор. Новини на одному каналі. Новини на іншому. «Піндоси, падлюки, знов знахабніли». «Ця паскуда, забань її негайно, я цю сучку знаю…» Це ти, сину? Здоров, сину.

У мене вдома дві приставки, подумав він з жахом. До телевізора й до ноутбука. Сидять, мов пацюки, й тиснуть на важілець задоволення. І по команді вмикають лампочку: свій — чужий.