Марина та Сергій Дяченки - Цифровий, або Brevis est

Нічого не кажучи, Максим звалився на дерев’яні сходи. Там, за дверима, було світліше, і можна було роздивитися його бліде, вічно небрите лице, задерте гостре підборіддя й чорну нитку крові з куточка великого рота.

Аня з шумом видихнула.

— Холодно, наче в могилі, — повторив Толік. — Анько, тут лопата є?

Вона нічого не встигла відповісти. Максимове тіло здригнулося, наче мертвий хотів устати. Арсен придушив крик. Максимове тіло здригнулося ще раз — і раптом стало розпливатися, зникати, як зникають в іграх трупи завалених монстрів.

Розтав, неначе в кислоті, одяг. Через кілька секунд оголився кістяк. Просіли ребра під власною вагою, тріснув вискалений череп. Моторошні останки ще трохи полежали на сходах, а потім розтали остаточно. Залишилися тільки свіжі, липкі плями крові на сходах.

Толік залаявся.

Він лаявся монотонно, без перерв і без повторів, видаючи весь запас матюків, які знав змалку, з пісочниці, і потім довідався в школі, і потім почув в армії, і потім додав у колонії, і дивно було, як кілька коренів можуть давати таке розмаїття. Аня мовчала. Арсен не бачив її обличчя.

— Що тепер робити? — тихо запитав Арсен, коли вже й Толік охрип і замовк, і затяглася довга-довга пауза.

Відповідаючи йому, ляснули нагорі двері. Почулися кроки, Арсен побачив ноги в блискучих франтівських черевиках, у чорних відпрасованих штанях; чоловік, схожий на молодого клерка, спустився в підвал і зупинився в дверях, як перед тим Максим. У чоловіка було розумне, чисто виголене обличчя з маленьким шрамом — ніби кінчик носа відрізали, а потім пришили назад. На переніссі сиділи окуляри в тоненькій золотій оправі.

— Іване, — простогнала Аня.

Вона кинулась до нього й повисла на шиї. Вона цілувала його, плакала й цілувала його лице, а чоловік, обіймаючи її однією рукою, дивився поверх її плеча на Арсена.

Потім підморгнув.

Арсена наче окропом облило. Аня плакала, шепотіла цьому чоловікові ласкаві слова, обіймала його, а Арсен уже знав те, що їй знати в жодному разі не можна — вона просто вмре на місці…

— Привіт, змовники, — сказав цей новий чоловік, ніжно відсторонюючи від себе Аню.

Та, здається, навіть не розчула його слів. Зате Толік напружився.

— Тут тільки що грохнули Макса, — бухнув він без передмов. — Згнив за хвилину…

— Він же персонаж, — неуважно сказав Іван. — Якби всі персонажі, вбиті в ході гри, валялися, де їх наздогнала доля…

— У «Ядерному розпаді» так і валяються, — хрипко сказав Арсен.

Іван кивнув:

— Я зрозумів… Я все зрозумів. Є проблеми, але критичних не бачу. Друзі, розбігайтеся звідси, валіть на хату номер шість. Арсен поїде зі мною.

— Ти впевнений… — почала було Аня. Іван тільки глянув на неї, і вона замовкла.

— Ходімо, — Іван кивнув Арсенові. Той ніяково зліз зі стола.

— Ти не бійся, — недоречно заметушилася Аня. — Ти просто все чесно скажи…

— Я скажу, — пообіцяв Арсен.

У вилощеного, з голочки, Івана була машина, заляпана брудом на путівцях так, що навіть марку її розрізнити не вдавалося. Передні сидіння були затягнуті новими червоними чохлами.

— Пристебнися, — велів Іван.

Рушили. Виїхали з недобудованого дачного селища з рудими м’ятими коліями замість нормальної дороги, з соснами вздовж насипу, зі зграєю бродячих собак, котрі здалеку обгавкали машину.

Обидва мовчали. Перед виїздом на асфальтовану дорогу Іван пригальмував.

— Дай руку.

Арсен підкорився. Іван вивів на ній червоним фломастером складну закарлюку, і фарба відразу всоталася.

— Що це? — вимовив Арсен ще роздутими, потрісканими губами.

— Це маленька утиліта, котра блокує ту фігню, що вони на тобі намалювали. Просто щоб не морочитися з ацетоном, з мочалкою, не змивати фарбу, — Іван знову рушив.

— Так же не можна, — сказав Арсен.

— Що ти маєш на увазі?

— Вона збожеволіє. Вона любить цього… Івана… тебе!

— А я хочу, щоб мене любили. Не маю права, чи що?

Арсен не знайшов слів. Коло роздоріжжя Іван звернув праворуч: машина не могла проїхати покаліченою ремонтом дорогою, де легко прослизнув мотоцикл, тому Іван рушив в обїзд.

— Тепер… Максима більше не буде? — запитав Арсен.

— А що, він тобі потрібний?

— Я до нього звик.

— Ще скажи, що тобі було його шкода.

— Мені було його шкода, — повторив Арсен.

— Як будь-якого персонажа.

— Як людини. Я звик, що Максим — це людина…

— Я тебе колись обманював? Я ж попереджав, що Максим — термінал, тобто по суті той же персонаж!