Мартин Эмис - Стріла часу, або Природа злочину

Чи варто говорити, що коли ми пішли її забирати (в іншому місці – у центрі), автівка була схожа на судно. Ми теж були не в кращій формі. Транзакції передувала вкрай неприємна пригода. Шпиталь. Саме так. Прийом у травмпункті. Ми йшли туди по-своєму (бо Тод знає це містечко задом наперед) і, дяка богові, пробули там недовго. Робити треба те, що треба: знімаєте сорочку, вас простукують і колють, але голову ви не піднімаєте, бо не хочете знати, що вони там виробляють. Не ви тут командуєте. Вас це не стосується. Зрештою санітари повезли мене в центр міста, де все сталося. Там стояла моя машина, ніби скажений старий кабан у шалі: рило та ікла розбиті, аж пара йде. І сам я не дуже добре почувався, коли поліцай допомагав запхати мене на водійське сидіння і намагався зачинити деформовані дверцята. Відтак я собі сів, і нехай Тод усе вирішує. Різні люди навколо видивлялися на нас, а Тод як дурень уп’явся в них очима. Але потім опанував себе. Щосили натиснув на гальма, й автівка зайшлася в судомах від обертання, мов дзиґа, й реготу. Одним майстерним вивертом він бортанув зігнутий гідрант на хіднику, і ми гайнули геть – назад вулицею за висхідними номерами. Інші автомобілі вищали, заповнюючи вакуум нашого несподіваного пробудження.

Через кілька хвилин – перший випадок з нашого любовного життя. Просто такий собі збіг. Ми приїхали додому, Тод натиснув до краю на газ, і машина наче прикипіла до місця. Він не зупинився помилуватися нею (автівка була як нова на вигляд: клас!), а поспішив до будинку, важко дихаючи, скинув пальто – і притьмом до телефона.

Я намагався зосередитися. Гадаю, вловив майже все. Розмова поточилася так:

– Прощавай, Тоде.

– Стривай. Не роби нічого.

– Кому воно треба? Усе однаково лайно.

– Айрін, – сказав він.

– Авжеж, Тоде, зроблю, я тепер страшна стара карга. Як це сталося?

– Ти не зробиш цього.

– Ні. Я накладу на себе руки.

– Ти не зробиш цього.

– Я потелефоную до «Нью-Йорк Таймз».

– Айрін! – запалився він. І тіло жаром пойняло.

– Я знаю, що ти змінив ім’я. Як тобі таке? Я знаю, що ти втікач.

– Ти нічого не знаєш.

– Я збираюся доповісти про тебе.

– Справді?

– Ти вночі проговорився. Уві сні.

– Айрін.

– Я знаю твою таємницю.

– Що?

– Я хочу, щоб ти знав.

– Айрін, ти під чаркою.

– Шматок лайна.

– Слухаю, – знуджено відгукнувся Тод і закінчив розмову. Поклав трубку й прислухався до настирливого дзвінка. Потім – тиша. Його емоційний стан невиразний… Ну, то воно й на краще. Я хотів, аби Тод пішов і дістав ту чорну скриньку, щоб я як слід придивився до Айрін. Та ба. А нагода гарна.

Може, з коханням буде як із водінням.

«Був кінь, та з’їздився?» – підсумував механік у промащеному робочому комбінезоні. Те саме сказав санітар у білому хрусткому халаті в шпиталі. Але вони помилилися. Навпаки, наша їзда лише починалася. Гадаю, Тод сумує за старим будинком у Веллпорті, бо більшість наших поїздок там і завершується. Ключ він зберіг. Ми заходимо до будинку і ходимо по кімнатах. Будинок стоїть порожнем. Тод усе вимірює. І робить це з любов’ю. Нещодавно ми почали оглядати ще й іншу власність у районі Веллпорта. Але, на відміну від нашої домівки, там нема чого навіть міряти. Тод повільно повертається на Шосте шосе.

Ми почали знаходити серед сміття любовні листи від Айрін. Тод, відхиливши голову вбік, переглядає їх і ховає до якоїсь шухляди. Може, з коханням буде як із водінням. Коли люди пересуваються – подорожують, – вони озираються на те місце, звідки приїхали, а не на те, куди прямують. Хіба не так вони чинять геть у всьому? Тоді з коханням буде як із водінням, хоча наразі особливого глузду в цьому нема. Наприклад, у вас п’ять передач заднього ходу і тільки одна – переднього, що також позначена як «задній хід». Коли ми їдемо, то дивимося не туди, куди прямуємо, а туди, звідки рухаємося. Природно, трапляються ДТП, але назагал система працює. Симфонія довіри струмує і плине уповні через усе місто.

Моя кар’єра… Не хочу її обговорювати. Ви самі не хочете про неї слухати. Якось увечері я підвівся з ліжка і поїхав – дуже невпевнено – до якогось офісу. Потім була вечірка з усіма моїми новими колегами. О шостій я пішов до приміщення зі своїм ім’ям на дверній табличці, надів білий халат і почав працювати. Ким? Лікарем!

Життя прискорюється, і я кручуся серед містян, у міському довкіллі, серед міського металу й цементу, у жорстокій взаємодії, з великим скреготом і поганим зчепленням у коробці передач. Місто – а є ж і більші міста (Нью-Йорк, наприклад, де, як я довідуюсь, і далі помірна погода) – усіляко впливає на містян. І найдужче, либонь, на тих, кому не слід жити в місті. Не тепер. Вони не ті люди, не в тому місці й не в той час. Айрін не слід жити в місті. Натомість Тод тут як удома, до певної міри. Він припинив їздити до Веллпорта, хоча й тужить за нашим перебуванням там, знесиленістю, такою безпечною і безпристрасною, за часом, коли він носив одяг пасивної старості. Літні люди не жорстокі, зовсім ні. Ми ж не шукаємо жорстокості у старих і дурних. У жорстокості яскраві очі й рожевий язичок.