Мартин Эмис - Стріла часу, або Природа злочину

Тода Френдлі не можна звинуватити в любові до свого відображення. Навпаки, він його не терпить. Чепуриться навпомацки: віддає перевагу електробритві, а стрижеться жахливими кухонними ножицями. Тому я не знаю, який у нього вигляд. Вдома, зрозуміло, є кілька дзеркал, але він ніколи в них не дивиться і не звертає на них уваги. Іноді щось мені блимне у темній вітрині крамниці або щось криве віддзеркалиться на крані чи ножі. Слід сказати, що цікавість моя вельми послаблюється хвилюванням. Його тіло зовсім не надихає: шкіра на тильному боці долонь укрита плямами, плоть абияк наліпилася на торс і пахне курятиною та м’ятою, а ще – неоковирні ступні. Ми зустрічаємо на проспектах Веллпорта чемних літніх американців – барилькуватих дідів і смугастих морських вовків у всій красі. А Тод має кепський вигляд. На свої роки. Якийсь розбитий, зігнутий, боязкий і присоромлений. А обличчя? Колись уночі, між двома поганими снами, він додибав до темної ванної та схилився над раковиною, почуваючись загубленим, знеособленим, – стояв і намагався втішитись чи заспокоїтись під струменем води. Тод застогнав, випростався перед темним дзеркалом і потягнувся до вимикача. «Зараз буде гаплик», – подумав я. Це має статися зі швидкістю світла. Тримайтесь. Ось…

Я припускав, що зовнішність у мене лайнова, але ж це достоту смішно. Боже. Ми справді схожі на лайно. Точніше – на коров’ячий кізяк. Йой. Там хтось живий є? Так, помалу виокремилась Тодова голова. Вуха схожі на великі гітари, рідке волосся, як біле хробаччя, вкриває апельсинову кірку черепа. Ще й масне. Я так і думав: щоранку він зішкрібає той жир до баночки і десь раз на пару місяців здає до аптеки за три долари сорок п’ять центів. Так само чинить з дрібним піском із солодкавим запахом зі свого марного тіла… Тепер обличчя: серед руїн і решток, які ні про що не говорять, є завиток виразності навколо очей – суворий, таємничий, непрощенно блазнівський і сповнений страху. Тод вимкнув світло. Повернувся до ліжка і поганих снів. У його простирадл білий запах страху. Я вимушений нюхати те, що нюхає він: дитячу присипку, запах нігтів, перш ніж вогонь випльовує їх у мисочку, а звідтам у муках вони прилаштовуються до тремтливих пучок.

Хіба це я? Чи просто дивний перебіг подій? Приміром, усе життя, усе життєзабезпечення і значення всього (плюс грубі гроші) походять з одного господарського пристосування – ручки унітаза. Наприкінці дня, перед кавою, я заходжу. А він уже є, цей принизливий теплий запах. Я спускаю штани і торкаю чарівний важіль. Раптом з’являється все це, із туалетним папером, який я використовую й охайно знову намотую на рулон. Потім підтягую штани і чекаю, доки вщухне біль. Біль, імовірно, від цієї процедури, від усієї моєї залежності. Нічого дивного, що ми при цьому плачемо. Зиркаю на чисту воду в унітазі. Не знаю, але мені таке існування здається пеклом. А потім дві філіжанки кави без кофеїну – і на боковеньку.

Споживання їжі теж не тішить. Спершу я складаю чисті тарілки до посудомийниці, котра, на мій погляд, працює добре, як і решта помічних кухонних приладів, доки не з’явиться якийсь опецьок у комбінезоні й не зіпсує все своїми інструментами. Але поки все гаразд: беремо брудну тарілку, кладемо на неї сміття зі смітника і сідаємо чекати. Деякі недоїдки напихаються знов мені до рота, і після майстерного розминання язиком і зубами я повертаю все на тарілку для додаткового рихтування ножем, виделкою, ложкою з метою створення скульптурної композиції. Це, зрештою, дає терапевтичний ефект, якщо ви не споживаєте суп абощо, бо то буде справжнє покарання. Відтак відбувається морочливе охолодження, перебирання, складання та повернення цих харчів до мінімаркету, де мене, виходить, швидко й щедро винагороджують за працю. Тоді з візком або кошиком я плентаюся проходами і повертаю консерви та пакети на належні місця.

А ще мене серйозно розчаровує в житті читання. Щовечора я вибираюся з ліжка, щоб почати день – з чого? Не з книги. І навіть не з «Ґазетт». Ні. З двох-трьох годин за читанням брехливої бульварної газетки. Я починаю з кінця колонки на шпальті й поволі підіймаюся вгору до самісінького початку, де кожен матеріал повчально підсумовується великим кеглем. ЧОЛОВІК НАРОДИВ СОБАКУ. МОЛОДЕНЬКУ АКТОРКУ ЗҐВАЛТУВАВ ПТЕРОДАКТИЛЬ. Ґрета Ґарбо, читаю я, в наступному житті народилася кішкою. Щось химерне про близнюків. Незабаром вища нордична раса спуститься з крижаних космічних хмар і правитиме світом тисячу років. Ця всячина – про Атлантиду. Здається нормальним, що моє чтиво мені доправляють сміттярі. Я затягую до себе сміттєві мішки… а з величезних щелеп сміттєвозів відгонить промисловим насильством. І ось я сиджу, булькаю в склянку і просякаю цим дегенеративним непотребом. Нема на це ради. Усе вирішує Тод. Що відбувається?.. У світі тобто? І про це я нічого не знаю. За винятком тих моментів, коли Тод відволікається від кросворду для спритників у «Ґазетт». Здебільшого я поїдаю очима всячину, як-от: «Антонім до “малий” (7 літер)» або «Не брудний (6 літер)». У вітальні є книжкова шафа. За запорошеним склом видно запорошені корінці, які стоять напоготові. Але ж ні. Натомість: КОХАННЯ НА ПЛУТОНІ. МАВПА КАЖЕ: Я – ЖА ЖА ҐАБОР. СІАМСЬКІ П’ЯТІРНІ!