Мартин Эмис - Стріла часу, або Природа злочину

З плином років додається ще дещо. Гадаю, доба Рейґана чудово вплинула на моральний стан Тода.

Я у прекрасній фізичній формі. Кісточки, коліна, спина і шия вже не болять постійно. До потрібного місця, наприклад до протилежного кутка кімнати, я дістаюсь тепер набагато швидше. Ви й оком не змигнете, а я вже там. У мене шляхетна постава. Ціпок я давно продав.

Ми з Тодом так пречудово почуваємося, що вступили до клубу і займаємося тенісом. Може, передчасно. Бо принаймні спершу в нас клята спина боліла. Вважаю, теніс – досить тупа гра: пухнастий м’ячик відбивається від звичайної або дротової сітки біля краю корту, і ми вчотирьох гатимо по ньому, поки не виграє – на мій погляд, цілком очікувано – подавач. А поки що ми радо стрибаємо і віддихуємося. Перекидаємося жартами з приводу наших грижових бандажів і налокітників. «Пап», – кажуть ракетки. Тод популярний, і хлопці тут його люблять. Не знаю, як Тод до них ставиться, тільки його залози кажуть мені, що він обійшовся б і без особливої уваги, і навіть узагалі без неї.

Здебільшого ми сидимо в клубі й граємо в карти. Там я можу побачити по настінному телевізору президента. Авжеж, літні люди, старизна з плямами на шкірі й фруктовим соком, кайфують із того президента: як він похмурніє, його обмовки, класне волосся. Тоду в клубі подобається, але є тут людина, якої він боїться і яку ненавидить. Цю людину звуть Арт – черговий горилоподібний дідусь, який може вбити, плескаючи по спині, і має зичний голос, що наштовхує на думки про вторгнення і панування. Уперше навіть я перелякався. Арт доступився нашого столика, дав Тоду потиличника, трохи не скрутивши йому в’язи, і вимовив неймовірно голосно:

– Ти очима їх з’їдаєш.

– Справді? І що ж? – перепитав Тод.

Той нагнувся ближче:

– Тут є такі, що клюнуть на це, Френдлі, але ж я знаю, що тобі треба.

– О, то все перебільшення.

– Досі на них полюєш? – прокричав Арт і покотив далі.

Щоразу, коли ми намагаємося непомітно проскочити повз столик Арта, настає пауза, а за нею – шепіт на всю кімнату: «У Тода Френдлі дупа більша за сидіння на унітазі». Тоду це не подобається. Саме це йому не подобається.

Проте цими днями в мінімаркеті погляд Тода прилипає до тіл місцевих фройляйн, які тягнуть свої візки. Щиколотки, стегна, заглибинка біля ключиць, волосся… До того ж з’ясувалося, що у Тода є чорна скринька зі світлинами жінок. Веселі старі шльондри у вечіркових сукнях і штанних костюмах бежевого кольору. Перев’язані стрічечками листи, медальйони, символи кохання. Глибше у скриньці, де Тод нечасто порпається, жінки стають приємно молодшими і виставляються у шортах і купальниках. Якщо все це означає те, що я думаю, то і в мене нетерплячка. Мені терпець уривається. Не знаю, чи варто сказати, що товариство Тода мене втомлює. Ми повсякчас разом. Але така самотність йому шкодить. Він у повній ізоляції. Бо про мою присутність він не знає.

У нас постійно з’являються нові звички. Може, й погані, бо самотність усе-таки. Тод грішить наодинці… Він приохотився до алкоголю й тютюну. Його день розпочинається з цих гріхів: скляночка червоного вина, сигара в задумі – хіба це не шкодить? І ще одне. Без особливого захвату і без особливого успіху, наскільки я розумію, ми почали займатися сексом самі з собою. Це відбувається, якщо вдається, відразу після прокидання. Потім ми насилу зводимось на рівні ноги, підбираємо з підлоги одяг, сідаємо і булькаємо в склянку, задумливо пихкаємо сигарою і лу´паємо очима на бульварну пресу з огидними дурницями.

Не можу второпати (а не завадило б), чи Тод добрий. Або наскільки недобрий. На вулиці він забирає в дітей іграшки. Щира правда. Дитина стоїть собі біля метушливої матусі або здоровеги-татка. Підходить Тод. Усміхнена дитина простягає йому іграшку, пискляве каченя абощо. Тод бере. І задкує назад, мерзотно вишкірившись при цьому, як лайноїд. Обличчя дитини стає безвиразним, замкнутим. Більш нема ні усмішки, ні іграшки: Тод забрав і те, й інше. Потім він несе іграшку до крамниці здавати. Заради чого? Заради кількох баксів. Можна вірити такій людині? Він ладен одібрати цукерку в немовляти, якщо за неї дадуть п’ятдесят центів. Тод ходить до церкви. У неділю він чимчикує туди в капелюсі, з краваткою і в темному одязі. Дорогою до храму у віруючих пробачливий погляд, і, схоже, Тоду така громадська підтримка потрібна. Ми сідаємо рядами і вклоняємося трупу. Але мені зрозуміло, нащо туди ходить Тод. Господи, він такий безсоромний! Він зі скарбнички бере купюру побільше.