Мартин Эмис - Стріла часу, або Природа злочину

Для мене це дивно. Я знаю, що живу на невблаганній чарівній планеті, яка проливає і віддає дощі або навіть батожить ними, через що на небесній тверді золотом спалахують громовиці зі швидкістю 186 000 миль за секунду, а одним порухом тектонічних плит вона може за пів години спорудити місто. Творіння… Легко і швидко. Звісно, ще існує Всесвіт. Але я не зношу зірок, хоча й знаю, що вони там, і навіть бачу їх, бо Тод уночі дивиться вгору, як усі, буркоче і показує пальцем. Великий Віз, Сиріус, Гончаки. Для мене зірки – як шпильки і голки, як маршрут кошмару. Не сполучайте точки. Лише одну зірку я можу споглядати без болю. Та й та – планета. Її називають вечірньою зорею, уранішньою зорею. Вразлива Венера.

Я знаю, що в Тодовій чорній скриньці – любовні листи. Кажу собі набратися терпцю. Тим часом я іноді складаю, якось запечатую і відправляю листи, яких не писав. Тод створює їх за допомогою вогню. На отих ґратках у каміні. Потім ми виходимо з дому й кидаємо їх до нашої поштової скриньки з написом «Т. Т. ФРЕНДЛІ». Ці листи адресовані мені, нам. Наразі у нас лише один кореспондент. Якийсь хлопець із Нью-Йорка. Завжди один і той самий підпис унизу сторінки. Та й лист завжди один і той самий. Він пише: «Любий Тоде Френдлі! Сподіваюся, ви почуваєтеся добре. Погода тут і далі помірна. З найкращими побажаннями. Щиро ваш…» Такі листи приходять раз на рік, приблизно на зламі років. Дуже швидко я розібрався, що вони одноманітні та невиразні. Але в Тода інші відчуття. Багато ночей напередодні одержання листа його фізіологія свідчить то про страх, то про ганебне полегшення.

А ще мені подобається дивитися на місяць. У цей період він особливо боязкий і слабовільний, як вигнана й принижена душа Землі.

Події відбувались одна за одною. Нова домівка. Кар’єра. Користування автівкою. І любовне життя. З головою поринув у ці справи, і для себе часу не лишалося.

Переїзд був операцією, симетричною до досконалості, елегантною і незамутненою. Прийшли здоровані й повантажили все моє майно у свій пікап. Я поїхав з ними в кузові (ми весь час жартували) на нове місце. До міста. По Шостому шосе, на південь від річки, над залізничними коліями, поза складами з їхніми іржавими корсетами, артритними підв’язками, підпорами для хребта. Нові володіння виявилися меншими за попередні: терасований будинок – дві кімнати вгорі, дві внизу – і маленький задній двір. Мені тут до душі, бо, гадаю, і люди тут різні, і присутній милий американський плюралізм. Але Тод не знає, на яку стати. Ні в сих ні в тих. Я ж бачу. Наприклад, у день переїзду, коли чолов’яги ще снували з ящиками й коробками, Тод шмигонув у садок, який плекав багато років. Він укляк, носом удихнув на повні груди… Там було по-своєму розкішно. Суху траву вкрила ніби роса, але не затрималась і злетіла вгору, бо щось билось у грудях і спонукувало її до лету. Росяна волога ніжно бриніла на наших щоках, доки, моргаючи, наші очі не увібрали її. Така туга… Чому це? Я тоді вирішив, що він плакав за садком, у який вклав стільки праці. Садок здавався раєм, коли ми починали, але за кілька років… та нехай мені всячина за такі слова. Вирішував не я. Я взагалі нічого не вирішую. Тож сльози Тода були слізьми покути, слізьми каяття. За все зроблене. Погляньте-но. Кошмар в’янення і мілдью, грибок і чорна плямистість. Він поволі висушив і поламав усі тюльпани й троянди, а тоді запечатав їхні ексгумовані трупи в паперовий пакет і відніс до крамниці продавати. Бур’яни та кропиву повстромляв у землю, і земля прийняла в себе це неподобство, чіпко хапаючи його. Такі плоди ретельного вандалізму Тода. Його товариші – попелюха, білокрилка, пильщики. І ґедзі. Він наче притягує їх до свого обличчя, поплескуючи зап’ястком. Могутні ґедзі відлітають і повертаються, сідають і злостиво потирають свої лапки в передчутті. Руйнувати важко. Руйнування відбувається поволі.

А от творення, як я вже казав, проблем не викликає. Як у випадку з автівкою. Ледве облаштувавшись на новому місці, ми подалися до гаражика або кладовища автівок кількома кварталами південніше. Такі «заклади» я називаю дірами-в-стіні. Але стіни нема, щоб виколупати в ній діру. Усі будівлі в цьому районі неначе на колінах стоять. Така халепа із сучасними містами. Працювати в такому місті ви, може, й схочете. Але жити – ні на здорову голову. Сенс, значення і наповнення – усе в центрі, у зубчастих стовпах хмарочосів. Так от, автівка, здавалося, нівроку. Автівка та й годі. Але Тод дивився на неї з почуттям, з тупою хіттю – як би це сказати – любощів, що перервалися. Незабаром до нього вийшов гаражний працівник, витираючи масними пальцями промащену ганчірку. І раптом Тод дає йому вісімсот баксів. Чоловік рахує гроші, і вони трішки сперечаються: Тод каже дев’ятсот, а чоловік – сімсот, потім чоловік почав просити шістсот, а Тод підняв до тисячі, і так далі. Залишившись біля автівки на самоті, Тод провів пальцями по кузову. Що він шукав? Шрами. Травма… Пригадую, того ранку Тод не мав настрою. Удень був на похоронах чи просто випадково побачив процесію, але намагався на цвинтарі триматися віддалік, де могили стояли ще не викопані. Він перехрестився і подався геть. Ми вертались автобусом, а він їде нескінченно довго, і в ньому повно п’яниць і верескливих дітей… Автівки – це клас. Автівки. Щодня ми навідувалися до гаража, і з кожним днем наша машина мала жалюгідніший вигляд. Вісімсот доларів? І видно було, як біля неї порались замурзані мавпи з молотками і мутровими ключами, перетворюючи її на достеменний металобрухт.