Мартин Эмис - Стріла часу, або Природа злочину

Велике тіло не квапилось, але робило все до ладу, бо знало свою справу. Мені кортіло розпружитись і роздивитися сад. Але щось не спрацювало: тіло, у якому я перебуваю, не підкоряється моїй волі. Я кажу: «Роздивись довкруг». Однак шия не слухається. Очі також своє роблять. Це що, серйозно? З нами все гаразд? Я не запанікував. Я задовольнявся бічним зором, що ненабагато гірший. Я бачив, як кручені рослини падали й тремтіли, як пульс або як тихе биття крові в скронях. Повсюди бліда зелень, смугаста і рельєфна у блідому світлі, – як американські гроші. Я порався там, поки не потемніло. Реманент кинув у сараї. Стривайте. Чому я вертаюсь до будинку задом наперед? Чекайте. Це вечірня чи ранкова напівтемрява? Що, власне… що за чим має йти у моїй подорожі? Які діють правила? Чому птахи співають так дивно? Куди я прямую?

Хай там як, сяка-така рутина встановилася. Здається, я звикаю до свого нового стану.

Я живу тут, в Америці поштових скриньок і білизняних мотузок, невинній Америці, чемній Америці, на ринку народів, яка задає усім основний колір і спирається на засади «Якщо вам добре, то й мені добре». Мене, звісно, звуть Тод Френдлі. Тод Т. Френдлі. Я тут: усередині в «Днях салату», біля крамниці «Металеві вироби Генка», на клапті газону біля «білого дому» – груди випнув, руки в боки, щось типу «хо-хо-хо». Отакий я чувак. Я тут: у продуктовому магазині, на пошті, з неодмінними «привіт», «бувай» і «добре-добре». Але насправді говорять не так. А ось як:

– Ербод, ербод, – вітається аптекарка.

– Ербод, – відповідаю. – Ив а?

– Індогоьс ив кя?

– Мм, – каже вона, розпаковуючи мій лосьйон для волосся.

Виходжу, задкуючи, торкаючись капелюха. Вимовляю слова мляво, як і все інше роблю. Щиро кажучи, не відразу второпав, що жалюгідне цвірінькання, яке долинає зусібіч, – людська говірка. Гай-гай, навіть горобці та жайворонки звучать пристойніше. З цікавості перекладаю ці людські трелі. Призвичаївся швидко. Опанував цю мову так, що можу говорити нею уві сні. Зрештою, є ще одна мова, друга мова у Тода в голові. Іноді й сни у нас цією мовою.

І ось ми рушаємо в класному капелюсі й стильних черевиках, із «Ґазетт» під пахвою повз коротенькі під’їздні доріжки (ЗАСЕЛЕНО ЩІЛЬНО) і поштові скриньки (Веллс, Коен, Резіка, Меліґру, Клодзінскі, Шерінґ-Кальбаум і невідь-хто ще), тиху амбітність домоволодінь («Поважайте права господаря»), напаковані дітьми автобуси з жовтим знаком «ОБЕРЕЖНО – ДІТИ» і чорний силует квапливого хлопчиська зі шкільним ранцем без ручки. (Певна річ, він не дивиться, куди йде. Біжить та й годі. Обличчя, очі дивляться вниз. На машини не звертає уваги – усі сили віддає рухові.) Коли повз мене в мінімаркеті пробігають такі діти, я дружньо куйовджу їм волосся. Тод Френдлі. Мені не доступні його думки, але зрозумілі його емоції. Я – крокодил у річці, що повниться його чуттями. А знаєте що? Кожен погляд, кожна пара очей, що, оцінюючи, примружується, щось у ньому будить, і я відчуваю напад страху і сорому. Це те, до чого я йду? А страх Тода, коли я спиняюсь і аналізую його, справді жахає. Він нез’ясовний. Якось пов’язаний із його каліцтвом. Хто міг це вчинити? Як йому уникнути цього?

Дивись-но. Ми молодіємо. Молодіємо. Почуваємось на силі. Навіть ростемо . Якось я не зовсім упізнаю наш світ. Усе ніби знайоме, але непевне. Ненадійне. Це світ помилок, діаметрально протилежних помилок. Усі люди теж молодіють, але їх це не цікавить, як і Тода. Вони не вважають це нелогічним і дещо огидним, на відміну від мене. Я безсилий і не можу ні на що вплинути. Я не можу вважатися винятком. А в інших людей теж усередині хтось сидить – пасажир або паразит, як я? Щасливці. Закладаюся, вони й сни бачать не такі, як ми. Постать у білому халаті й чорних чоботах. За нею – заметіль і сльота, як буря людських душ.

Щодня, покінчивши з «Ґазетт», ми з Тодом відносимо її до кіоску. Я стежу за датами. Змінюються вони так. Слідом за 2 жовтня йде 1 жовтня. Після 1 жовтня – 30 вересня. Як це розуміти?.. Кажуть, у божевільних у голові або кіно, або театральний кін: там вони порядкують, лаштунки ставлять і живуть. Але Тод цілком здоровий і не один у своєму світі. Тільки мені здається, що фільм прокручується у зворотний бік.

Я – не простачисько.

Наприклад, виявляється, я володію певним обсягом абстрактної інформації, загальних відомостей, якщо хочете. E = mc 2. Швидкість світла – 186 000 миль на секунду. А це чимало. Усесвіт скінченний, але безмежний. Знаю планети: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон – бідний Плутон, температура нижча від нуля, нижча за норму, увесь із льоду й каменю, розташований далеко від тепла і світла. Життя – не з медом. Він хитається і крутиться. Трохи виграєте – трохи програєте. Так на так виходить. Як дбаєш, так і маєш. 1066, 1789, 1945. У мене чудовий словниковий запас (монада, ретрактильний, некрополь, паліндром, антидизистеблішментаризм), і я бездоганно знаю правила граматики. Знаю, де ставити кому в реченні «Будь ласка поважайте права власника». (І на плакаті на Шостому шосе у рекламі «Скринька міцних напоїв Роджера» не зрозуміло, чи скринька належить Роджеру, чи міцні напої.) За винятком слів, що означають рухи або процеси, які мені завжди хочеться взяти в лапки («давати», «падати», «їсти», «випорожнюватися»), мова завжди зрозуміліша за мовлення. А ось іще один анекдот: «Вона телефонує й каже: “Іди сюди, вдома нікого”. Я приходжу, і що ж ви думаєте? Вдома нікого нема». Марс – бог війни у римлян. Нарцис закохався у власне відображення – усім серцем. Якщо колись будете укладати угоду з дияволом і він захоче щось узяти у вас навзамін, не давайте йому своє дзеркало. Тільки не дзеркало, бо воно – ваше відображення, ваш двійник, таємний співвласник. Про диявола слід правдиво сказати, що він діє з власної ініціативи, а не виконує чиїсь накази.

Читать дальше