Мартин Эмис - Стріла часу, або Природа злочину

Це більше, ніж місто. Це місто в місті. І попри свій новий професійний статус, Тод живе серед бідноти. Внизу, втаємничено – як ці умови проявляються? Боже, як міста дійшли до такого? Можна тільки уявити потворні пологи ймовірної загибелі (через століття після мене) і творення натомість радісної землі – зеленої, обітованої. Але я страшенно радий, що не був присутнім при появі міста. Воно, либонь, просто проскочило в моє життя. Воно увійшло в моє життя з уторованої тиші, з пилу й вологи. Колеги по роботі оселилися, передбачувано і зрозуміло, на Горі або у східному передмісті, ближче до океану. Але Тод Френдлі, напевно, відчуває потребу в такому місті, де його ніколи не виокремлять серед інших.

Тепер щодо кар’єри. Якось уночі, приблизно місяць тому, Тод прокинувся в незвичному розпачі, напіводягнений, а довкола все нестерпно крутилося, ніби спальня кріпилася до розкручуваного кабестана в кишках, де стогне його таємниця. Я подумав: «Нічого дивного, що мені було вчора так зле». Попередні дні завжди жахливі, коли Тод береться до чаю. Потім він підвівся і зробив щось… «значне», скромно кажучи. Ми пішли до вітальні, схопили латунний годинник, який завжди прикрашав полицю над каміном (які в нього сильні руки!), і з люттю загорнули його в яскравий пакувальний папір, який знайшовся у смітті. Тод мить стояв, дивлячись на циферблат, потім, із хворобливою посмішкою, у дзеркало. Кімната досі крутилася довкола нас. Проти годинникової стрілки. Ми рушили автівкою на прийом до ЦМО, тобто до Центру медичного обслуговування на Шостому шосе. Тод мимохідь вивантажив годинник медсестрі, крихітці Морін. Вона була трохи збуджена, проте виголосила гарну промову. Її обличчя мене вельми хвилювало – миле личко, веснянкувате, підступно нордичне, з великими або занадто випнутими вустами, що мали виражати лише безвілля. Безвілля – водночас і надійна, і безнадійна.

Звісно, не вдаватиму, буцім фах лікаря став для мене повною несподіванкою. Віднедавна вузький наш будиночок наповнився медичними речами, лікарським спорядженням. Книжки з анатомії, врятовані з багаття на задньому дворі. Блоки рецептурних бланків. Пластмасовий череп. Якось Тод витягнув зі сміттєзбірника сертифікат у рамці й повісив його на цвяшок на дверях туалету. Кілька хвилин він зацікавлено розглядав вишуканий напис. Певна річ, щоразу, коли таке трапляється, я отримую справжнє задоволення, бо слова щось означають, хоча Тод і читає їх навспак.

Я засвідчую під присягою перед лікарями Аполлоном, Асклепієм, Панацеєю, беручи у свідки всіх богів та богинь, і відповідно до моїх здібностей та мого розуміння даю таку клятву… Зберігати непорочність способу свого життя і власної лікарської майстерності.

До якого дому я б не прийшов – я зайду до нього лише задля блага хворого і утримаюсь від навмисного поранення чи неправильного лікування [1] Це перекручений текст Клятви Гіппократа. ( Тут і далі прим. перекл., якщо не зазначено інше. ) .

Тод пореготав із цього приводу. Окрім іншого, з комори виринув характерний чорний портфель. Усередині – світ болю.

Стадіончик болю з темрявою на дні.

Айрін тепер телефонує Тоду регулярно. Гадаю, добре, що ми маємо пізнати один одного, – це перше. Вона спокійна і (зазвичай) твереза: Тод трактує ці дзвінки як один зі своїх багатьох обов’язків, сприймає їх із покорою, зі склянкою віскі, пихкаючи сигарою. Айрін каже, що їй сумно. Їй самотньо. Каже, що дедалі менше звинувачує Тода у своєму нещасті. Каже, знає, що він негідник, і не може зрозуміти, чому його кохає… Я теж. Але кохання – дивна річ. Кохання – дивина. Часом вона думає – цілком спокійно – про самогубство. Тод застерігає, що гріх таке казати. Особисто я вважаю, що самогубство можна відкинути як порожню загрозу. Я думав про це. Самогубство, звісно, не вибір. Не у цьому світі. Якщо вже ви тут, якщо ви на борту, зійти не вдасться. Не можна просто вийти.

Вона стримано плаче. Тод стоїть на своєму. Вона перепрошує. Він перепрошує. Так це відбувається.

Сподіваюся, зрештою вони підуть на мирову.

Я цілком стоїчно витримую лікарську практику. У мене заперечень нема. Я тут не командую. Мої штани не самі в домі. Тож, гадаю, стоїцизм – моя єдина надія. Ми з Тодом, схоже, робимо все до ладу, і ніхто досі не скаржився. І поки що нас не силують братися до тих жахливих справ, якими тут переймаються, – ви просто не повірите, що тут іноді витівають… Дивно, але Тода тут добре знають і постійно беруть на кпини за його перебірливість. Я кажу «дивно», бо знаю, що Тод неперебірливий. Це я перебірливий. Я принципово перебірливий. Він цілком може із цим марудитись. Він позбавлений страху, далекий від поденщини тут – нічні чергування, запах зміненої людської плоті. Тод усе витримує, а для мене це тортури. Восьмигодинна робота викликає в мене напад паніки. Уявіть-но, як я скручуюсь усередині, задихаюсь і силкуюся відвести погляд… Я порушую важке питання – проблему насильства. Розумом я готовий визнати, що насильство корисне, насильство – це добре. Але внутрішньо я не можу погодитися з цією гидотою. Розумію, що я завжди був таким, ще у Веллпорті. Дитяче задихане скигління, погамоване суворим батьківським ляпасом, мертва мурашка, оживлена тиском недбалих підборів перехожого, поранений палець, вилікуваний і загоєний лезом ножа, – я від такого завжди здригався і відвертався. Але тіло, в якому я живу і пересуваюся, тіло Тода, не відчуває нічого.