Мартин Эмис - Стріла часу, або Природа злочину

Ми ніби спеціалізуємося в таких галузях: паперова робота, геронтологія, розлади центральної нервової системи і так зване забалакування. Сиджу я собі в білому халаті, з неврологічним молоточком, камертонами, ліхтариком, шпателями для язика, шпильками, голками. Мої пацієнти навіть старші за мене. Слід сказати, що зазвичай вони входять до кабінету з радісним виглядом. Вони повертаються, сідають і бадьоро кивають. «Гаразд», – каже Тод. Старенький йому: «Дякую, лікарю», – і подає свій рецепт. Тод бере папірець і виконує трюк із ручкою та стосиком рецептурних бланків.

– Я вам дещо випишу, – каже Тод, широко жестикулюючи. – І вам покращає.

Але ж я знаю, що то брехня: насправді Тод збирається – нахабно, відразливо, ледве знайомій людині – збирається засунути палець у дупу.

– Радше страх, – каже пацієнт, розстібаючи пасок.

– Як на мене, ви маєте гарний вигляд, – каже Тод, – для свого віку. Відчуваєте депресію?

Поробивши все на канапі (нам обом гидко: стогін висить у повітрі), Тод береться до решти, як-от мацає сонні артерії на шиї й скроневі перед вухами. Потім на зап’ястках. Потім прикладає наконечник стетоскопа до нижньої частини чола – над надбрівними дугами.

– Заплющте очі, – каже Тод пацієнтові, який, ясна річ, одразу ж їх розплющує. – Візьміть мене за руку. Підійміть ліву руку. Добре. Розслабтеся трішки.

Потім починається приблизно така заспокійлива балачка.

Тод:

– Через це може зчинитися паніка.

Пацієнт:

– Закричу: «Пожежа!»

Тод:

– Що ви зробите, якщо прийдете до театру й помітите дим і полум’я?

Пацієнт:

– Сер?

Тод робить паузу.

– Це ненормальна відповідь. Нормальна відповідь така: «Бездоганних людей не буває, тому не судіть інших».

– Вони поб’ють скло, – вимовляє, спохмурнівши, пацієнт.

– Чому кажуть: «Людям у скляному будинку не варто кидатися камінням»?

– Гм. Сімдесят шість. Вісімдесят шість.

– Скільки буде дев’яносто три мінус сім?

– 1914–1918.

– Коли відбулася Перша світова війна?

– Гаразд, – каже пацієнт і випростується.

– Зараз я поставлю вам кілька запитань.

– Ні.

– Спите добре? Є проблеми з травленням?

– У січні мені буде вісімдесят один.

– А вам… скільки?

– Погано почуваюся.

– На що ж ви скаржитеся?

Отак. Звісно, коли йдуть, вони на вигляд не вельми бадьорі. Вони задкують від мене, витріщивши очі. І зникають. Затримуються лише для того, щоб спроквола тихенько постукати у двері. Принаймні можу сказати, що я не заподіюю цим стареньким справжньої або тривалої шкоди. На відміну від майже всіх інших пацієнтів у медичному центрі, вони йдуть звідси не у гіршому стані, ніж приходять.

Соціальний статус лікарів, звичайно, вельми високий. Перед вами запобігають, якщо ви лікар у білому халаті з чорним портфелем. Краще за все це виходить у матерів: вони усім своїм виглядом визнають вашу владу над їхніми дітьми. Як лікар, ви можете не перейматися ними, можете забрати їх, а можете й повернути, якщо схочете. Ми ходимо з високо піднятою головою. Ми – лікарі! Наша присутність дисциплінує тих, хто поряд, і вони стають серйознішими. Криві погляди оточення додають лікареві героїчності з німбом сухості. Біологічний солдат. А навіщо? Єдине, що допомагає мені пройти крізь усе це, крім розмов із Айрін, – це те, що ми з Тодом чудово почуваємося у ці дні – фізично. Не розумію, чому Тод не виявляє вдячності за таке поліпшення. Коли згадую, як було у Веллпорті… Ми там ходили, але ж заледве. Нам треба було двадцять п’ять хвилин, щоб перетнути кімнату. Тепер ми, майже не крекчучи, можемо нахилятися, хіба що іноді в коліні хрусне. Ми піднімаємося і спускаємося сходами – вогонь! Іноді ми дістаємо зі смітничка запасні шматочки нашого тіла. Зуб, ніготь. Зайве волосся. Гамування нудоти та часткове потьмарення свідомості здавалися мені невід’ємними атрибутами буття, а виявилося, що цей стан тимчасовий. Іноді, навіть упродовж кількох хвилин (особливо якщо лягти), узагалі нічого не болить.

Тод не цінує поліпшення. Якось йому ніби байдуже. Взагалі. Але ось що. Пам’ятаєте, ми ж іще у Веллпорті почали влаштовувати собі такі сексуальні вправляння? Тод тепер це робить набагато старанніше. Мабуть, на ознаменування більшої чоловічої сили… або для тренування. Але однаково ми досягли певного поступу… Тоде? Не знаю. Тобі як? Нормально? Бо, на мій погляд, поки що це дурня.

Його сни заповнені постатями, які вітер крутить, мов листя, а ще він бачить душі, що утворюють сузір’я, нестерпні для мене. Тод подовгу сперечається і каже правду, але невидимі люди, які могли б його почути і висловити судження, на щастя, відмовляються вірити йому і відвертаються – мовчки, втомлено і гидливо. Часто-густо він у покорі дозволяє нівечити себе похмурим олдерменам, огрядним до болю обербургомістрам, затюканим залізничним носильникам. А іноді він світиться великою силою, яка виривається з нього і все чисто вирішує: цю силу дав творець-покровитель, який керує його снами.