Мартин Эмис - Стріла часу, або Природа злочину

Сутенери і маленькі повії…

Я спантеличений місцевою економікою, комерцією, виправдальними угодами байдужого, вихолодженого міста. І приводів для цього мені не бракує – себто для спантеличення. По правді, мені багато що незрозуміло. Власне, я не швидкий на розум. Може, це якась ненормальність, навіть легкий аутизм. Чи просто думаю не на повну силу. Я граю неповною колодою, так би мовити, і не бачу глузду у світі. Поза сумнівом лише, що я якось пов’язаний із Тодом, але він не повинен знати про мою присутність. А мені самотньо… Тод Френдлі, присадкуватий, м’який Тод Френдлі тиняється по міських нетрях, притулках, нічліжках, реабілітаційних центрах, готельчиках для волоцюг. Але він не докучник і не підпомагач, якого просто тягне скрізь усе залагоджувати, якщо виявляються зловживання. Він приходить і йде. Пропонує, вказує і радить. Він – посередник у нещасті. Бо тут живуть наркомани, повії, неповні сім’ї, волоцюги.

Повії западають на зрілих чоловіків. Це точно. Вони не морочаться з однолітками. Клієнти обачливо задкують у спеціальні кімнати, орендовані на короткий термін дешеві помешкання в садибі на вулиці Геррери, що потопає в сирості й страху. Здійснюється злягання, під час якого клієнт, або гаманець, як його ще називають, хутко отримує щедру винагороду. Парочка виходить на вулицю і розходиться. Чоловіки дибають геть, соромлячись себе (ще б пак, робити таке за гроші!). А невситима повія залишається на хіднику у своєму тенктопі [2] Обліжна (в’язана) сукня без декольте, з відкритими плечима, на широких бретелях. і збудливих мінішортах бити байдики до наступного клієнта. Чи от іще: поїздки в нікуди зі старими шкарбанами, які петляють кварталами на химерних старих автівках. Тод частенько опиняється в обителі шльондр. Він – містянин старшого віку, а дівчата таких не оминають. Але Тоду не йдеться про секс чи гроші. Навпаки. Він башляє (символічні суми – кілька баксів) і штанів ніколи не знімає (на дівчат він навіть не дивиться – вони для нього інші ). Схоже, що Тод шукає тут наркоту. Не собі: тетрациклін і метадон він повертає до аптеки в ЦМО. У помешканні на вулиці Геррери серед зім’ятих простирадл і брудних біде також треба лікувати травми.

У нічліжках для волоцюг усі їдять одне. Тут нема ресторанів або буфетів, як у ЦМО. Гадаю, недобре, коли всі їдять одне й те саме. Я знаю, що в нас немає вибору, бо пожива береться з каналізації, хоча насправді системи бувають кращі, а бувають і гірші. Мене нудить, коли я бачу, як вони те все вичерпують із себе й заповнюють тарілки – їх там двадцять чи тридцять осіб – одним і тим самим… У кризових центрах і притулках жінки переховуються від своїх рятівників. Кризовий центр не просто так називається. Якщо вам потрібна криза, записуйтесь. Шрами, садна, підбиті очі стають помітнішими, бузково-синіми, але тоді в екстазі розпачу жінкам час повертатися до чоловіків, які враз вилікують їх. Деяким потрібне більш фахове лікування. Вони дибають геть і лягають у парку, в підвалі або деінде, доки не з’являться чоловіки і не зґвалтують їх – і тоді вони оклигують. «З ними, в дідька, – каже бридкий санітар Бред, – нічого не сталося такого (це він про жінок у притулку), чого не можна вилікувати шестидюймовим бананом». Тод похмурніє у відповідь. Я теж терпіти не можу Бреда, однак, хоч мені й неприємно це визнавати, іноді він має рацію. Як це так у світі складається, що такі, як Бред, можуть мати рацію?

Я не в усьому погоджуюся з Тодом. Далебі не в усьому. Наприклад, він погано ставиться до сутенерів. Сутенери – видатні особистості, які, окрім іншого, додають міському пейзажу барв своїм одягом у стилі «зут» [3] Мішкуваті штани, піджак до колін. і автівками. Де ті сіромахи поділися б без своїх сутенерів, які купають їх у грошах і нічого не просять натомість? Зовсім не те, що Тод зі своїм ніжним милосердям. Він ходить туди ятрити їм рани. І квапливо задкує, доки не з’явився багатостраждальний сутенер і не привів їх до тями своїми п’ястками в перснях. Поки він працює, немовля в колисці біля ліжка перестає плакати і засинає спокійним янголятком, знаючи, що прийшов сутенер.

Айрін і далі регулярно телефонує, але мені не слід плекати якісь надії. Я гадав, що вона помалу йде на зближення. Та ба. Вона знову заповзялася на нас. Казна-чого. Щось ми не так сказали?

Але певний оптимізм вселяє вже те, як Тод позирає на жінок на вулиці. Тепер його погляд спрямовується саме туди, куди я хочу. Наші імперативи і пріоритети не в усьому збігаються, проте частково – так. Нам подобаються жінки одного типу – жіночні. Спершу Тод дивиться на обличчя, потім на груди, потім на низ живота. Якщо він дивиться зі спини, то послідовність така: волосся, талія, сідниці. Ногами ми обидва нібито не цікавимося, але мені хотілося б розгледіти ноги прискіпливіше. Ще мене дратує те, скільки часу Тод приділяє кожній частині. Замало уваги він приділяє обличчю. Просто швидко перебігає очима. А я хотів би затриматися на обличчі. Можливо, етикет не дозволяє. Однак я трохи збадьорився. Навряд чи це запаморочення, коли я намагаюся побачити те, на що він не дивиться, дивитися на те, чого він не бачить.