Виктор Моключенко: Ретроспект: Витоки

— Та ти ніяк в дослідники природи вирішив записатися?

— А що ваша наука, синку — раптом кинула від полиці Параска Павлівна — всю землю переорали, споганили, бач як гойдає, от і не лежиться в землиці. Так мало землі, за небо взялися, кінець світу на дворі, одна темрява пожирає іншу, а люди що? Раз і немає людей, зникли, ніби й не було ніколи. От дочекаєтеся, поглине вас пітьма бездонна, де ні світла, ні проблиску…

— Бабусю, а як воно, на тому світі? — прошепотів Звіздар, прислухаючись до гулу і здригань землі.

— По-різному, синку, кому як Господь присудить, так і є.

— А ви і Бога бачили?

— Пізно про Бога ви згадали, але добре хоч тепер церкви бо відкрили. Не бачила я синку, куди мені грішній. Ось, випий — вона протягнула темну склянку, яку мабуть і шукала на полиці.

Сталкер слухняно узяв склянку, і хотів було доторкнутися до старечої руки, але пальці впіймали повітря.

— Та ти пий, пий і йому дай — вона кивнула на розпростерту на столі людину.

Звіздар процідив крізь зуби гірку рідину, що спалахнувши вогнем задзвеніла, принісши незрозумілу легкість. Світ завертівся перед очима, почулося незрозуміле шелестіння, ніби від перешкод в ефірі. Між тим Параска Павлівна пройшла повз стоячого з відваленою щелепою Берука, погрозила йому пальцем і поклала примарну руку на лоб пораненому.

— Немає йому спокою ні на небі, ні на землі — неприкаяний він. Ні до мертвих не беруть, ні до живих не пускають…

Земля перестала здригатися, повільно зажевріло тьмяне аварійне світло, і старенька почала танути.

— Чиста душа він, генерале, як білий лист чиста, що напишете на нім, то і буде. Лише він один знає.

Але що сказала Параска Павлівна, вони не розчули, ланцюг аномального захисту спалахнув, і та зникла.

— Тьху ти, мара — сплюнув приймальник — і приверзеться ж таке…

Відставний мовчки вказав на темний бутель, і Берук прикрив рот.

— Загалом, зробимо вигляд, що нічого не було. Немає чого чужим людям знати, що тут творилося, особливо коли небо із землею перемішалося. Адже психіка вона теж не залізна і має свої межі, вистачить нам і зомбі з вивертнями.

— Ну а з цим, неприкаяним що? Апарат фіксує кому. Якраз поміж небом і землею.

— Зуби йому розтисни.

Берук, крекчачи, розтиснув лежачому зуби, і Звіздар вицідив йому в рот залишки гостро пахущої травами рідини.

— І що тепер?

— Ти, Берук, держи язик на припоні. Для тебе я Звіздар і не більше того, думаю тобі ясно.

— А що ж тут не ясного? Видно вгорі краще знають, що і як. І здається мені, не прийде більше Параска Павлівна, мир її душі. А я вже навіть прив'язатися встиг до неї. В’їдлива, як і моя покійна дружина, з того самого Севастополя — він скрушно схилив голову — Адже ти перший кому вона окрім мене показалася, так що навіть якщо і захочу розповісти, все одно не повірять. Ще й на сміх піднімуть, скажуть, зовсім здурів на старості років.

Вгорі глухо клацнули засуви, виходячи з пазів, вказуючи, що пряма загроза минула і можна виходити назовні. Непомітно включилося пошарпане, бувале радіо, де коментатор передавав останні вісті ІТАР ТАСС.

— Берук, старий шкарбан — донеслося з рації — ти як там, живий?

— Живий я, що мені буде, самі як?

— Пошарпало нас, добряче, але авіація молодці! Таку карусель тут влаштували — половину складу від енурезу доведеться лікувати не менше аніж місяць. До речі, Звіздар там дійшов?

— Дійшов, і не один, а з пораненим, але, правда…

— Що, правда? Берук, не мовчи, тут Вербін такого встиг навигадувати, що пора до вас пару БТРів присилати.

— Все добре, Периметр — змахнув піт приймальник, втупившись враженими очима на вийшовшого з коми неприкаяного, що знімав з руки діагност — живий він.

Неприкаяний встав зі столу, обмацав медальйон і вимкнув маячок, Звіздар передбачливо встиг підставити стілець, і той знесилено на нього опустився.

— Ну як ти?

— Бувало і краще. Але окрім цього — він вказав собі на груди і покивав головою — я нічого не пам'ятаю. Навіть імені... Єдине, що залишилося в голові, це Севастополь, там є вцілілі…

Берук пішов багровими плямами:

— Ти думай, що верзеш, над Севастополем вже десять років як метуть піски!

— А який зараз рік?

У льосі повисло напружене мовчання, і було чутно, як під плафоном лампочки дзижчить мошва.

— Такої… — протягнув Берук, заклопотано поглядаючи на Звіздаря — вочевидь або контузило, і пам'ять того, амнезія.

— Чи кома — додав Звіздар, розглядаючи неприкаяного — рік зараз дві тисячі перший, від Різдва Христового і, якщо тебе це цікавить, комунізму все ще немає.