Виктор Моключенко: Ретроспект: Витоки

Слухаючи підказки голема, уважно прислухаючись до себе і, насторожено обмацуючи очима світанкову темряву, Звіздар благополучно прослизнув крізь аномальну ділянку їдкого туману, кілька разів вистрілив, відлякуючи зграю собак, що підтягувалась до узлісся. Серед коліс, що чаділи важким чорним димом, лежав перевернений на бік древній газик, наскрізь продірявлений і оплавлений, немов велетенською зваркою. Навкруги темними мішками валялися трупи, який вже тут сумнів, коли машину розірвало на шматки. Він швидко оглянув декілька найближчих тіл, не спускаючи ока з кущів, де в нетерпінні кружляла зграя. Ніяких розпізнавальних знаків на сірому мішкуватому одязі не було, вірніше раніше вони були, але їх грубо спороли. Сталкер рвонув комір на одному з тіл: «Вибач приятелю, часу обмаль». Обов'язкових розпізнавальних жетонів теж не було, та голем вперто пищав, вказуючи на присутність джерела енергії. Звіздар тихо лайнувся, відповз далі і почав оглядати трупи, що залишилися.

— Сплеск! Сплеск! — завищав у вухах голем.

Сталкер ривком відскочив від тіла, перекотився через плече і опинився за розжареним, потріскуючим від жару бортом машини. Не аби що, але укриття. Між тим тіло, що лежало, здригнулося, і почувся приглушений, ледве чутний кашель. Звіздар кинув насторожений погляд на браслет, але голем мовчав, ніби й не волав декілька секунд тому про сплеск. «Гаразд, поглянемо». Обережно просуваючись вперед по слизькій від туману траві, готовий кожну секунду відскочити, він підповз до людини.

— Еге, та ти ніяк точно живий. Я вже подумав, на зомбі обвугленого натрапив.

Він розстебнув тремтячими руками сірий затертий комбінезон і намацав розпізнавальний жетон, дивний такий жетон, працюючий в режимі маячка. Людина розплющила каламутні від болю очі і раптом схопила його за рукав:

— Севастополь… код Севастополь…

— Зрозумів я, зрозумів, ти там тримайся.

Звіздар витягнув з нагрудної кишені одноразовий ін'єктор, зірвав зубами ковпачок і уколов прямо через тканину. Лежить відразу обм'як і сталкер ривком закинув його на спину.

— Влаштовуйся зручніше і головне тримайся, тут недалечко, зовсім не далечко, пару кілометрів, майже поруч…

Згинаючись під вагою тіла, він почав повільно відходити, не спускаючи очей зі зграї, що захвилювалася, заметушилася, дивлячись на те, як зменшується їх продовольчий запас. З кущів показалася потворна лобата морда, люто клацнула гострими іклами і сховалася в темряві. Зграя прийшла в рух, сірі тіні розчинилися в лісі утворюючи нестримно звужуючеся кільце.

— Там же на всіх вистачить, не варто лізти під кулю, ще не факт, що ви нас дістанете, а ось своїх не долічитеся це точно — прокричав сталкер в передсвітанкову темряву лісу.

Ліс ввібрав крик і знову навалився з усіх боків вологою передсвітанковою тяжкістю. Звіздар на ходу, однією рукою склав приклад, що б можна було стріляти навскидку, іншою притримуючи людину, але не зупиняв рух. Зупинятися було не можна, зупинишся і все, тебе вже немає. Тіні мелькали все ближче, Звіздар притулився до порослої мохом велетенської сосни, вихопив з підсумку пару гранат і кинув за спину. Полихнуло полум'я, на всі боки рвонули віялом осколки, пролунало пронизливе вищання, і зграя різко скинула хід.

«…Забирайся двоногий» — донеслася приглушена думка вовкулака — «бери живого і забирайся, зараз ми вас не чіпатимемо, але одного разу прийдемо забрати борг».

В повітрі потягнуло гострим кислотним гаром і свіжою кров'ю, що окропила туман тьмяною багровою хмарою, яка висітиме ще кілька годин, приховуючи бенкет собачої зграї. Звіздар сплюнув осоружний кислий присмак, криво посміхнувся і, прислухаючись до підказок голема, спішно побрів у напрямі напівзруйнованої ферми, що зяяла провалами вікон.

Він не сумнівався, одного разу зграя пред'явить йому рахунок, як завжди в самий непідходящий момент візьме і пред'явить, а у нього припустимо, магазин скінчився, або патрон в стволі перекосило як це звичайно і буває. Але краще про це не думати, забути і не думати, і поглядати по сторонам прислухаючись до тихих шерехів світанкового лісу. Як же, напевно, тут було красиво, коли піднімалося величне сонце, співали птахи в зелені весняного травневого листя. А зараз, а що зараз? Зараз залишилися лише поодинокі розгодовані ворони, що не потрапили в «спіралі» і зголошували околиці надсадним хрипким карканням. А про нетопирів краще взагалі не згадувати. І все навкруги сіре, блякле, приховане за важкими пластами туману, з низьких хмар того й гляди сипоне сніг, і це у кінці травня. Але тут всі відомі закони летять шкереберть, змітаючи убогі людські уявлення про природу речей і про ню саму, самозваний вінець творіння, перебудовувавши реальність на власний розсуд, не ставлячи нікого в відомість. Так що сніг тут запросто може чергуватися з яскравим літнім сонцем, яке тут же змінювалося нудним сірим дощем і густим туманом. Осоружним кислотним туманом, в який краще без нужди не потикатися.