Виктор Моключенко - Ретроспект - Витоки

Лист відточеними рухами швидко закріпив приціл і приник до оптики. Зомбі нарешті дотяг каністру, і приєднався до гурту, вахтера закинули в діряве бетонне кільце, й поклали згори злощасний щит, і він безуспішно намагався звідти вилізти.

— По моїй команді по каністрі, один, два — вогонь!

Пролунав басовитий вибух, каністру розірвало на друзки і тут же рвонуло повторно, сильніше, з тунелю зметнулися язики пронизливо білого полум'я, жар від якого відчувався навіть тут. Лист прикрив лице рукою.

— Що це було?

— «Поганка». Вона дуже чутлива до детонації, от тому я і вказав тобі стріляти назовні, в сліпня. Все, можна йти, територія гарантовано зачищена. Деякий час по тунелю можна ходити не побоюючись «вахтерів».

Лист почав мірно здригатися і ткнувся лицем в приціл.

— Ти чого, що сталося?

Лист порснув сміхом, щосили закушуючи рукав. Звіздар, нарешті, здогадався і схопився за «гвинтар». Розкидавши палаючі уламки, димлячий пошарпаний «вахтер» вивалився із кільця, і здивовано крутячи головою розглядав наслідки такої чудної гулянки.

— Добити?

Звіздар заперечно похитав головою і вийшов на загальну хвилю:

— Це Звіздар. В тунелі під старою гілкою зачистили стоянку зомбі і зняли «поганку». Залишився один, він тут щось на зразок вахтера, сумирний і агресії не проявляє, якщо будете поблизу, в плату за прохід принесіть йому свіжих газет.

Величезна підсліпувата тварюка підозріло потягнула носом повітря і застережно вишкірила ікла, якщо таке визначення доречне до декількох рядів кинджалів, які оберталися в її пащі як ланцюг бензопили. Дуже хотілося поворушитися і розім'яти затерплі кінцівки, але тупа циркулярка вже другу годину вперто рила землю, як броньовик, проломивши кущі в десяти метрах перед ними, і розвалившись на доступній для проходу стежині.

— Аномалії в проході поки тримаються, не дрейфують, стій спокійно. Поспішати нам особливо нікуди, хіба що на той світ, але туди ми з тобою завжди встигнемо, а ось до рівня Могильника нам потрібно дійти ще завидна.

— А якщо прийняти її в два стволи, відкотиться вбік перед цим броненосцем і чергою убік?

— Не вийде. Циркулярка надто живуча тварюка, втім, як все живе тут, окрім людини, відрізняється підвищеною живучістю — прилетів по каналу голема голос провідника — вона суцільно покрита роговими пластинами, пропалити які можна тільки кумулятивними снарядами, та й то не завжди. Бачиш танки?

Звісно, вони бачили танки. Вони безладно скупчилися у вузькому проході коридору, деякі мало не по самі башти вросли в землю, і щоб відрізнити їх від кущів доводилося докласти немало зусиль. Інші задерли куці оплавлені стволи в небо, та і так і застигли, немов налетівши на повному ходу на незриму перешкоду, залишившись висіти на ній як на постаменті. Іржаві, облуплені, жалюгідні. Німі свідки людської дурості, яка погнала їх на прорив десять років тому, в першу хвилю ударного штурму. Впевнені в могутності людського генія і в непохитній мудрості одягнених в золото і право вирішувати, попираючи гусеницями твердь і стрясаючи склепіння, сталевою хвилею пройшли вони по землі, та так і залишилися тут назавжди. Іржаві, непотрібні іграшки людства, яке все ще грало у війну саме з собою. Пройде ще декілька років і не стане навіть цих жалюгідних залишків, що вціліли в згубному аномальному мареві. Колись непохитні і грізні, нині служили притулками тварюкам і гадам земним, зминаємі «пресами» і «лещатами», омивані незліченними мертвими дощами вони перетворяться на прах і зійдуть у небуття, відновлюючи порушений баланс. Але це буде потім, а поки що вогкий, пробираючий до кісток вітер ворушив між ними мокрі чорні гілки, завиваючи в глибоких провалах і змітаючи з павутини бісер срібла.

— Страшно? — з розумінням запитав Звіздар — Спочатку, тут багатьом буває страшно. Потім звикаєш, не помічаєш всього цього, приймаєш як належне, немов так було завжди, немов так і повинно бути. Це адже крихти, раніше тут взагалі було не пройти — суцільне іржаве кладовище. Потім якось розкидало їх аномаліями, розриваючи на шматки, мнучи немов фольгу, тільки скрегіт і брязкіт з усіх боків. Виття вмираючого заліза навіть на Периметрі було чутно. Здавалося, виє сама Зона. Мертве залізо і те, виявляється, здатне плакати. Ті, що далі, та глибше в землі — ті залишилися, вціліли, мабуть Зона їх в нагадування залишила, що б пам'ятали. Потім з'явилися циркулярки. Ніхто не знає точно, коли і звідки вони вилізли, але вподобали вони цей самий Коридор до остраху, із-за танків, напевно. Ні проходу, ні життя від них не стало. Підійде, отже, така дурепа до танка і гризе його, гризло якраз в самий раз, дозволяє. Може від того у них і панцир такий непробивний, вступив у взаємодію із залізом і переродився в деякий химерний полісплав. Хто його знає, але ніхто з перших рук з'ясовувати не пробував. Один порятунок, циркулярки погано бачать, але от чують чудово, та й нюх у них дай боже.