Виктор Моключенко - Ретроспект - Витоки

— Звісно, в Зоні пити не дуже, не любить вона п'яних, але гріх чесного бродягу не вшанувати. За це червоний покарати може. Правильно говорю? Так от, за Листа, кращого снайпера в тутешній частині Периметра! Не гнівайся Звіздарю, повинен же відмичка перевершувати майстра, га? Яку собі зміну підготував!

Вони цокнулися і залпом випили. Лісник крякнув і статечно занюхав рукавом, а інші жадібно накинулися на м'ясо.

— Отож, біжимо ми з Мурою на маячок Лісника, під ноги поглядаємо, псів пострілюємо. Дивимося, на сторожці засів незнайомий сталкер, і по псам лупить. Знатно так лупить, одиночними. Кожен постріл безокого шкереберть перевертає, і стріляє, ж, шельма, швидше, аніж я очима кліпаю.

— Та ну, придалося — видихнув від рукава Лісник — як так можна стріляти? Це Зона тут і не таке приверзеться.

— Ти у нього запитай, як буває. Але в мене, Лісниче, адреналін ледь по штанях не побіг, як побачив, що самий сталкер, між іншим з нашивками нашого клану, на мене ствол повертає. Дивлюся, очі скляні, думаю усе, під домінуса попав. Зараз як шмальне, вкриюсь ногами не згірше сліпака! Оком кліпнути не встиг, як рвоне біля самих ніг і як відкине. Ну, думаю все, полетіла одначе душа до червоного сталкера, Реда Шухова. Але дивлюся, Мура поруч накарачках просувається, і все кругами. На себе подивився, мокрий увесь, сиджу і макітру чешу, звідки в мене стільки адреналіну?

Компанія весело засміялася, а Мура дружньо ткнув Листа у бік.

Тунгус розлив по кухлях воду і продовжив:

— Підбігаємо ми до сторожки, сидить Звіздар головою вертить, зірки лічить. Лісник в кутку ворочається, кров з роздертого лоба рукавом зупиняє, а новачок останнього сліпня об стінку головою розмірено прикладає та примовляє:

— «Севастопіль, вхід через прокол заблоковано... відгукніться. Вишневський, відгукніться...»

І засміявся, але побачивши видовжене обличчя Звіздаря, осікся:

— Звіздарю, та ми це… ну жарт же.

Звіздар підскочив до Тунгуса, схопив його за грудки і процідив в обличчя:

— Повтори, що говорив Лист, слово в слово!

— Та що ти так кидаєшся? Ну, сидить він, і пса, що від твого горла відірвав, руками за довбешку тримає і зі всієї дурі об стіну прикладає і повторює оцю саму фразу: «Севастополь, вхід через прокол заблоковано... відгукніться. Вишневський, відгукніться». А потім враз обм'як і відключився. Ми йому відразу ж аптечку вкололи, очі суцільно білими зробилися, і пульсу не було. Тут вже Лісник оговтався, і ми разом з ним завал над бункером розгребли і від прориву, що багровів вже над головами, сховалися.

Звіздар важко опустився на місце:

— Ти не тримай зла Тунгусе, я не зі зла. Просто спогади.

— Та що вже там, хіба ж я не розумію. Потрібно, то потрібно. Але як побачив тебе без пам'яті, думаю все, потрібно звати бородатого.

— Якого бородатого? — запитав Лист, вперше втрутившись в розмову.

— А ти що, про бородатого Осипа, не знаєш? — здивувавшись покосився на нього Мура.

— Не знає він Мура, пам'ять у нього стерто, в аномалії побував він, «незабудка» називається, а я от витягнув.

— Та ти що? — округлив очі Мура, витріщившись на Листа — що зовсім-зовсім не пам'ятаєш?

Лист скрушно похитав головою.

— А жетон же як? — додав Лісник, поглядаючи на Звіздаря — на нім же дані є, хто значить і звідки.

— Є у нього жетон, але мертвий, весь в труху, єдине, що з'ясували вояки, що він легал і все, ні імені, ні прізвища, ні минулого, навіть фото і те зіставити не змогли в базі. Так що залишився у Листа тільки я та клан, так що вважайте сирота.

— Мамцю рідна — протягнув Тунгус — отже, Лист ніби як син полку. Ну, слухай тоді, Лист про Осипа.

Тунгус підкинув у вогнище ще один бездимний брикет, всівся зручніше і почав розповідати.

— Тобі Звіздар, напевно, вже розповідав про зомбі, адже ви разом стару гілку зачищали? Ваше повідомлення ми ще вранці отримали, біля Могильника тиняючись, шукаючи проходи в аномальних коридорах. Як виглядає цивільний зомбі, ти бачив, і чому вони з'являються, в цілому вже знаєш. Коли гине наш брат сталкер під проривом, то Зона його іноді повертає назад, і доки він перероджується, то його жодна тварюка не чіпає, ні зграя, ні упир, ні шкілябра, але мова зараз не про те. Десять років вже як пройшло, але старожили досі пам'ятають, як рота саперів з південного Периметра розставляла мінні поля. Адже тоді ми не знали ще з чим маємо справу, все здуру на прорив йшли, людей клали, ну от і ставили вони мінні загородження. А тут серед білої днини, звідкіль не візьмися, грянув прорив, ну вони всі під ним і полягли. Це зараз ми знаємо, як тільки небо багровіє і піднімається вітер, чекай прориву і шукай нору поглибше, закопуйся що є сили. А вони що? Роззявили салаги роти і дивляться на цей багрово-сутінковий, матері його ковінька, захід. Поки ще БТРи за дві години з Периметра підійшли, вирулюючи поміж нових аномалій, вони давно мертві були. Звірини довкіл невидимо, на БТРи лізуть, під кулі кидаються, а тих не чіпають. Ну, ті з БТРів зачистку, звісно, провели і померлих солдатиків, як годиться на Периметр доставили, та й поховали тихцем біля самих стін. А на інший день, неждано-негадано, комісія з Москви. Периметр на вухах стояв. Дивляться, що за непорядок – побіля самих стін ям нарито, і звісно тикнулись туди. Підходять вони, отже, до ям при всьому параді, обмундируванні і дивляться, лопатка саперна хутко так працює.