Ольга Токарчук - Химерні оповідання

Коли я після процедури опритомнів, сонце вже стояло високо. Невдовзі підійшов Великдень. У Гайдамовичів з'явився ксьондз, аби в капличці при дорозі провести святкову службу, а принагідно охрестив Зелених Дітей, про що схвильовано доповів мій приятель, додавши, що в обійсті подейкували, ніби це кинуті на мене тими істотами вроки привели до нещастя. У такі бридні я не вірив і заборонив їх повторювати. Одного вечора привів до мене Ричивольський оту дівчинку, була вона вже чиста й гарно вдягнена, до того ж цілком спокійна. І наказав їй, із мого дозволу, щоб своїми стручками-ковтунами натерла мою хвору ногу, так як раніше зробила Королю. Я сичав, бо боліло навіть від того дотику волосся, але все ж витримав його, і помалу біль ослабнув і набряк немовби зменшився. І зробила вона так іще три рази.

Через кілька днів, коли — як то навесні — зробилося тепліше, я спробував устати. Милиці, які мені тут вистругали, були дуже зручними, тож дійшов я до ґанку й там, тужачи за світлом і свіжим повітрям, провів увесь пополудень. Приглядався до всього, що робилося в досить бідному господарстві підкоморія. Дім був, щоправда, багатий і великий, але стайні та стодоли неначе походили зі значно дальшого кола цивілізації. Я з сумом усвідомив, що застряг тут на довший час і що аби витримати це вигнання, мушу знайти собі якесь заняття, бо тільки так зможу не запасти в меланхолію в цьому вогкому, багнистому краї та зберегти надію, що добрий Бог дозволить мені ще колись повернутися до Франції.

Ричивольський привів мені отих диких дітей, яких Гайдамовичі пригорнули, не знаючи, що з ними зробити в цій глушині, до того ж під час війни, та ще й сподіваючись, що про них може згадати Королівська Величність. Дітей тримали під ключем у сараї, де була безліч потрібних і непотрібних речей. Оскільки стіни його були збиті з дощок, то діти крізь шпари між ними водили поглядом за домочадцями. Випорожнялися під домом, присідаючи; їли руками, дуже жадібно, м'яса, однак, знати не хотіли й випльовували його. Не знали також ложок ані миски з водою. Злякавшись, кидалися на землю й, ходячи на чотирьох, пробували кусатися, а висварені, скулювались у собі й надовго нерухоміли. Одне з одним спілкувалися хрипкими звуками, а коли тільки з'являлося сонце, скидали з себе одяг і вигрівалися в сонячному теплі.

Молодий Ричивольський вирішив, що ці діти будуть для мене розвагою й заняттям, бо як учений я захочу їх вивчити й описати, а це допоможе мені не думати весь час про зламану ногу.

І він мав рацію. Мені здавалося, що ті малі чудиська відчували щось на зразок скрухи, бачачи мою перев'язану внаслідок укусу руку та нерухому ногу в лубках. Дівчинка з часом почала відчувати до мене довіру й дозволила мені одного разу докладно себе оглянути. Ми сиділи на сонці перед розігрітими дерев'яними стінами сараю. Природа ожила: всюдисущий запах вогкості став слабшим. Я делікатно повернув лице дівчинки до світла й узяв у долоні кілька посторонків з її волосся — вони здавалися теплими, немов зробленими з вовни, а понюхавши їх, я ствердив, що воно пахнуть мохом; здавалося, ніби в них вросли якісь лишайники. Її шкіра, якщо розглядати зблизька, повна була малесеньких темно-зелених крапочок, які я, до того як роздивився їх, брав за бруд. Це нас із Ричивольським дуже здивувало — ми вирішили, що вона має в собі щось рослинне. Ми підозрювали, що вона тому роздягається так і підставляється сонцю, бо, як кожна рослина, потребує сонячного світла, яким годується через шкіру, а поза тим не мусить їсти ще щось, достатньо їй і хлібних крихт. Зрештою, її вже й назвали М'якушка — ім'я, яке мені важко було вимовляти, але звучало воно гарно. Означало воно м'яку середину хліба, отже й когось, хто таку середину виїдає зі скибки, а шкірку залишає і не їсть.

Ричивольський, щораз більше зацікавлений Зеленими Дітьми, розказав мені, що чув, як дівчинка співає. Щоправда, як виходило з його розповіді, це більше нагадувало якесь буркотіння, але означало, що горла вони мають нормальні, а брак мови — це вже проблема іншого характеру. А ще я ствердив, що будовою тіла вони нічим не відрізняються від звичайних дітей.

— А може, це ми якихось польських ельфів упіймали? — якось пожартував я. Молодий Ричивольський обурився, що я тримаю його за дикуна; він у такі речі не вірить.

Мешканці дому мали різні думки, що робити з plica polonica , тобто з ковтуном. А той ще й був зелений! Переважно вважали, що ковтун — це ознака внутрішньої хвороби, яку та штука витягає назовні. Гадали, що якби його обрізати, то хвороба повернулася б у тіло і вбила власника. Інші, а серед них і підкоморій Гайдамович — оскільки вважав себе людиною світською, — зі свого боку твердили, що його належить обрізати, бо в ньому живуть воші та інше паскудство.