Ольга Токарчук - Химерні оповідання

— Нам треба рушати, Дейвісон, — сказав він мені засмучено.

— Без мене? — охнув я перелякано, тремтячи від болю й страху, що мене тут покинуть.

— Невдовзі матимеш тут найкращого львівського медика…

Я розплакався більше від розпачу, ніж від фізичних страждань.

Зі слізьми попрощався я з Його Величністю, кортеж якого рушив далі. Без мене! Залишили мені для товариства молодого Ричивольського, чим полегшили принаймні частину мого болю, і віддали нас під опіку підкоморія Гайдамовича. Мабуть, щоб потішити нас, залишили також в обійсті Зелених Дітей — може, для того, щоб запевнити мені якесь заняття, поки не приїде по мене рятунок.

Виявилося, що моя нога зламана у двох місцях, до того ж у якийсь складний спосіб. В одному місці кістка пробила шкіру, й потрібне було велике вміння, щоби поскладати це докупи. Сам собою я зайнятись не міг, бо одразу втрачав свідомість, хоча й чув про таких, що навіть самі на собі робили ампутації. Ще до того, як вирушити, Король послав уперед кур'єра з наказом, щоб одразу ж рушав сюди найкращий лікар зі Львова, але припускаю, що потрібно було щонайменше два тижні, аби він тут з'явився. Тимчасом ногу потрібно було якнайшвидше скласти, бо якби в цьому вогкому кліматі вчепилася рани гангрена, то я б ніколи не побачив французького двору, на який так нарікав і який зараз, у критичний момент, здавався мені центром справжнього світу, втраченим раєм, найпрекраснішим із моїх снів. Не побачив би я більше й гір Шотландії.

Кілька днів я сам собі призначав протибольові засоби, ті самі, які давав Королю від подагри. Зі Львова прибув нарешті посланець, але без лікаря, бо той у дорозі був убитий однією з татарських банд, яких у цих краях розвелося безліч. Посланець запевнив, що невдовзі добереться до нас якийсь інший медик. Привіз нам також звістку про обітниці, які Король, щасливо діставшись до Львова, урочисто склав у львівському кафедральному костелі, віддаючи Річ Посполиту під опіку Божій Матері, щоби боронила країну від шведів, москалів, Хмельницького і всіх тих, які накинулись на Польщу, немов вовки на кульгаву сарну. Я розумів, що Його Величність має безліч клопотів, тож тим приємніше було мені, що разом із посланцем потрапила до нас від короля чудова оковита, кілька пляшок рейнського, хутряні кожухи і французьке мило — цим останнім я був задоволений найбільше.

Я гадаю, що світ збудований із кіл навкруг якогось одного місця. І що оте місце, яке зветься центром світу, з часом змінюється — колись були ним Греція, Рим, Єрусалим, а зараз це — безперечно, Франція, а властиво Париж. І можна би циркулем ці кола навкруг нього накреслити. Принцип тут простий: чим ближче до центру, тим більше все здається справжнім і відчутним, а чим далі, тим сильніше світ немовби розлазиться, як зотліле у вільгості полотно. І ще — цей центр світу є немовби дещо піднесений, тож ідеї, моди, винаходи — усе спливає з нього на боки. Спершу поглинається це близькими колами, далі — наступними, але вже слабше, а до найдальших місць доходить тільки невеличка частина змісту. Я повною мірою це усвідомлював, лежачи в обійсті підкоморія Гайдамовича, десь на болотах — мабуть, в останньому з можливих кіл, далеко від центру світу, самотній, як вигнанець Овідій у Томах. І марилося мені в гарячці, що як Данте свою « Divina Commedia », так і я міг би написати великий твір про кола, але не в потойбіччі, а в цьому світі, про кола Європи, а кожне з них би зі щораз іншим гріхом боролося й іншій було б піддане карі. Це була би справді велика комедія прихованих ігор, розірваних союзів, комедія, в якій ролі змінюються протягом спектаклю і до кінця неясно, qui pro quo . Повість про манію величі деяких, про байдужість і самолюбство інших, про хоробрість і відданість нечисленних, хоча, може, й численніших, ніж здається. Героїв, що діють на отій званій Європою сцені, зовсім не поєднувала б релігія, як би дехто того хотів — бо ж релігія радше розділяє, чого важко не визнати, маючи на увазі кількість трупів із релігійних причин, хоча б у тих війнах, що ведуться сьогодні. Зате поєднувало б їх в отій комедії щось інше — бо фінал мав би бути щасливим і успішним: віра в здоровий глузд і розум у цій великій божій справі. Бог дав нам відчуття й розум, щоб ними пізнавати світ і примножувати свої знання. Європа там, де працює розум.

Отакі речі роїлися в моїй голові у світліші хвилини. Більшість наступних днів я провів, однак, у гарячці, а коли львівський лікар усе ще не з'являвся, мої господарі за дозволом молодого Ричивольського, який узяв на себе відповідальність за опіку наді мною, послали на болота по якусь жінку. Прийшла вона разом зі своїм німим помічником і, вливши в мене спершу пляшку оковитої, направила мені ногу і склала поламані в ній кістки. Усе це збуджено розповідав мені потім мій молодий товариш, бо я сам нічого не пам'ятав.