Юрій Щербак - Хроніки міста Ярополя

— Але ж Гертруда вирішила, що ти її зрадив.

— Так, — сумно похилив голову хлопець, — вона не повірила мені, хоч як я її вмовляв…

— Ось бачиш, — зловтішно усміхнувся Макаронов. — Про яке довір’я до людей ти можеш говорити?

— У старого Фогля була ковбасня в підвалі, - став пояснювати хлопець. — Він нелегально робив ковбаси… Тоді це було заборонено. Під’страхом розстрілу… Він робив дуже смачні ковбаси, і фрау Гертруда інколи давала мені шматочок… Я був весь час голодний, ми всі — остарбайтери — були голодні й тяжко працювали в полі. Якось уночі я вийшов з повітки, де жив, у двір і побачив тінь біля хазяйського будинку… Хто це був — я не знаю, мабуть, сусід. Бо тінь метнулася туди, на сусідське подвір’я. А мені назустріч вийшла з підвалу фрау Гертруда… Вона пахла ковбасою. А вранці прийшла поліція, і старого Фогля забрали… І фрау Гертруда так дивилася, так дивилася на мене, що я не витримав і втік.

— Ти не просто втік, — сказав Альфред Макаронов. — Ти ще вкрав у Гертруди добру гуму. Навіщо тобі була ця гума?

— Мій тато швець… То я й подумав, що гума згодиться… Німецька, міцна, на підбори… Але мене піймали жандарми, лупили мене гумовими палицями і все питали, навіщо мені та гума… А мені соромно було признатися… Потім приїхали негри на танках, дали мені шоколаду…

Вольфганг Чжу-Сі зняв з ніг свої незграбні черевики, поклав їх на арену, і всі побачили, як черевики повільно пішли по килиму — тільки шлях їхній був закручений і незрозумілий і невідомо було, куди йдуть ці клоунські черевики.

Темні полюси душі великого мага й чародія раптом прошепотіли йому, що, мабуть, кінчається його життя, коли вже такі хлопчики починають виходити з-під влади, в роті стало гірко, наче він жував залізо, у вухах виразно пролунав безмовний сміх цього виснаженого хлопця у драній ватянці, якого лупцювали гумовими палицями жандарми; Альфред Макаронов зробив останню кволу спробу врятувати своє життя — знову ввійти в той могутній стан кристалізації, якому підкоряються всі люди в цирках усього світу, стаючи гіпнотичними іграшками в руках великого чародія. Мовби потопаючий, що хапається за соломинку, Макаронов зазирнув хлопцеві в очі й побачив те, чого ще не розумів цей хлопчина і ніхто з нас, і сказав:

— Мені відомо твоє майбутнє… Ти станеш великою людиною, славною на весь світ, але ти зрадиш свого вчителя, який тобі довірятиме. Ти переступиш через того чоловіка, через його безмежне довір’я, і він тобі ніколи цього не подарує.

— Ви помиляєтесь, — сказав хлопець. — Я не хочу бути великою людиною. Не потрібна мені ваша слава. І я ніколи в житті не зраджу.

— Ким же ти хочеш бути? — запитав Макаронов, почуваючи, що сили лишають його, сили й надія.

— Я’хочу стати на залізничній колії перед мостом і будити всіх, хто їде на дахах вагонів, щоб голови пригинали, — відповів хлопець і пішов собі з манежу.

Клоун Вольфганг Чжу-Сі перший зрозумів, що кінчається влада великого мага й чародія і що час йому йти на пенсію. А місце його посяде тепер фокусник Василевс — голова місцевкому; а що фокусник Василевс був найкращим другом клоуна, то Вольфганг Чжу-Сі відчув радість велику і, сівши на бар’єрі, натиснув важіль спеціального механізму; з очей його полилися сльози — спочатку невеличкі струмені, а потім більші, під тиском, потоки. Альфред Макаронов прочитав низькі думки клоуна, але великому магу й чародієві стало байдуже, і він пішов геть з арени, чим викликав подив яропільської публіки, яка чекала од нього якихось більших містерій.

Цей номер не сподобався С. О. Набатову; він не побачив у ньому жодного виховного смислу. Навпаки, поцікавився у сусіди, чи не знає той, бува, хлопця того нахабного з переміщених осіб, що спаскудив такий цікавий атракціон, — прізвища його, скажімо, та адреси. Сусіда пояснив, що це Ярослав Гамалія, круглий сирота, вся сім’я його загинула, а живе він побіля Смоли.

Другого дня виставу було відкладено у зв’язку з хворобою великого мага й чародія Альфреда Макаронова, а третього — цирк знявся й поїхав кудись з міста нашого преславного Ярополя, і слід його загубився…

Якось з одним вельми доброчесним громадянином нашого міста, персональним пенсіонером, колишнім завідувачем відділу культури Яропільського міськвиконкому Андрієм Васильовичем Микитасем (братом того сліпого С. В. Микитася, котрий одружився з сестрою моєї хрещеної матері Варвари) скоїлася історія, про яку я хочу сьогодні повідати. Отож під вечір, о тій порі, коли рання осінь починає трусити яблуні в садках і студентство валкою з вакацій з’їжджається — смагле і дуже яре до любощів, відчув А. В. Микитась подув дивного вітерцю. Наче й вікна були зачинені, бо воно вже й не спекотно, а все ж приверзся нашому Андрієві Васильовичу чийсь тривожний доторк чи шепіт, мов хтось призабутий став за його спиною і не зводить з нього погляду. А. В. Микитась підійшов навіть до дзеркала і з превеликим мистецтвом кумедні пики заходився корчити, складаючи обличчя сюди-туди, як гармошку (звичку цю підхопив А. В. Микитась в артистичних колах, коли невгамовно керував культурою усього міста), а сам у той час пильненько вдивлявся в глибини свого віддзеркалення — мо’, й справді якийсь біс прослизнув до його помешкання?