Юрій Щербак - Хроніки міста Ярополя

Та все було благочинно. Килими випромінювали червоне вовняне тепло, закарпатські меблі виблискували горіховими свічадами, паркет сяяв кольором яєчного жовтка, а сервант у кришталевій своїй величі скидався на імператорську люстру з Ермітажу; та спокій бажаний не прийшов, і злагода в його душі не відновилася: знову налетіла та аура, те відлуння якихось далеких припливів та відпливів, вітерець не теплий і не зимний, а — щемливий, неочікуваний, і тоді наш герой востаннє спробував звільнитися од сеї напасті: він почав бгати своє обличчя пальцями, мов тісто, бо колись бачив, що так роблять навіть народні артисти, перш ніж вийти на сцену, для заспокоєння абощо, та й це не допомогло. Тоді Андрій Васильович поспіхом, поки не повернулася його дружина, витяг з білого фінського буфета на кухні карафку з горілкою, налив хутенько собі чарку і вихилив, а закусив шпротами з тої бляшанки, що стояла у холодильнику; лише холодильник спричинив хвилинну тиху радість в його душі — нечутно, як у казці, відкривалися його снігові дверці й автоматично там всередині запалювалося слухняне світло; кілька разів відчиняв і зачиняв ці дверці А. В. Микитась, і щоразу огортала його хвиля розчулення, коли стерильні нутрощі апарата засвічувалися заспокійливо та лагідно. Ну що ж, і на тому спасибі.

Він чомусь згадав триколісний велосипед, який бачив у 1906 році, коли приїхав з батьком до міста купувати чоботи: переднє колесо велике, заввишки з людину, таке, як, приміром, колесо стародавнього паровоза, з блискучими шпицями, й два маленьких коліщатка іззаду, мов підшипники на самокаті. На цьому велосипеді їхала пані у довгій сукенці, у капелюсі, що нагадував тоді Андрійкові капустяну голову; А. В. Микитась почалапав до вітальні й увімкнув кольоровий телевізор: на великому екрані (розмір по діагоналі 140 см), на пласкому японському кінескопі з’явилася дівчина у довгій сукні, яка їхала, сміючись, на триколісному велосипеді, тільки без капустяного капелюха. Волосся тріпотіло на вітрі, а за нею біг якийсь вусатий пан у канотьє, заламуючи благально руки. Це вже було занадто, бо то був Гришин-Грищенко з контррозвідки, і у Андрія Васильовича почали боліти нігті, відірвані колись у підвалах палацу Потьомкіна. Він підвівся з м’якого фотеля хвильно та так і закляк у темній кімнаті, опромінений лише потойбічним телевізійним світлом. На сучасному червоному фотелі з німецького гарнітура залишився сидіти він, А. В. Микитась власною персоною. Але ж, даруйте, він, А. В. Микитась, стояв за два метри від того фотеля, ил якому лишився сидіти. Чортівня якась! Той Микитась, що стояв, обмацав себе — ніби все гаразд, все на місці, тільки вбрання на ньому незнайоме, дивне: френч шорсткий з невідомим запахом, наче після дезинфекції, багато ремінців, наган та шабля при поясі. Його двійник у фотелі одягнений зовсім по-інакшому: в квітчасту піжаму (такий, знаєте, умовний рослинний орнамент), куплену в Будапешті, ще й зверху стьобаний бухарський халат темно-зелений, що його подарували Андрієві Васильовичу друзі у день виходу на пенсію.

Хе-хе-хе, як мовить у таких випадках художник Д. В. Смаглій, член Яропільського відділення Художнього фонду.

Бо й справді, існування однієї й тієї ж людини у різних вимірах, але із збереженням просторової конфігурації, сказати б, усіх елементів тіла — це, погодьтеся, випадок не такий уже й пересічний. Андрій Васильович вийшов з однієї оболонки, зручної, треба сказати, пенсійної, і потрапив у другу, молоду. Микитась подумав про себе не без гумору, що він — наче та дерев’яна матрьошка, з якої можна витягти ще кілька розмальованих ляльок, кожну на своє обличчя. Але той А. В. Микитась, що сидів у фотелі, аж ніяк не був порожній, як це декому може здатися. Його одяг тримався не на метафізичній порожнечі, а на цілком конкретних старечих плечах. Отож було над чим замислитися, та часу для цього лишалося обмаль. Зовсім вже не стало часу на міркування, бо в двері постукав Васька Сом, вирлоокий ординарець А. В. Микитася, в носі якого росли великі поліпи, якими він пишався, а дихати не міг, і тому ходив завжди з роззявленим ротом, що надавало його обличчю мрійливого вигляду.

Наш герой, власне його друга подобизна, та, котра залишила м’який фотель, вибіг на вулицю. Над містом займалася знехотя заграва: чи то Рябий хутір горів, з якого військо вибило повстанців, чи місяць червоний — віщун нещасть та мору великого — піднявся над нашими степами й лісами… Кінь заіржав, його Вуглик заіржав, уздрівши хазяїна. Боже ж ти мій, скільки років вони не бачилися… Андрій Васильошм погладив рукою по теплому боці — відзначив про себе, що кінь доглянутий, вгодований, аж репається. Скочив на Вуглика, той аж затанцював з радості, чорний і ніжний кінь, і Микитась зрозумів, що сьогодні буде великий бій, і коли вія його програє, то знову опиниться в контррозвідці, і знову Гришин-Грищенко видиратиме сталевими обценьками нігті. Ще й не відомо, чи його визволять цього разу з підвалів палацу Потьомкіна. Вони майнули по темних вулицях (десь зникли лампи денного світла, газетні кіоски, рекламні щити та інша наочна агітація, на яку стільки грошей щороку асигнував міськвиконком), лише в домі Ісака Меламуда, власника великого конфекційного магазину, блимало світло. А. В. Микитась почув знайоме бомкання дзвонів Микільської церкви (тепер там широкоекранний кінотеатр “Зоря”). Копита шрапнеллю цокали по бруківці. Вершники перетнули навскоси базар, Поліцейський провулок і вискочили на майдан.