— Мамо! Тату! — закричав моторошно підліток, ще майже дитя, що сидів на третій лаві, праворуч від Альфреда Макаронова.
Розштовхуючи глядачів, він вибіг на арену — у солдатській куфайці, кирзових чоботях, виснажений і коротко підстрижений.
— Назад! — крикнув великий маг, обпалюючи хлопця антрацитовим поглядом, але той не звернув на нього уваги і простягнув руку до небесної сфери, яку ще тримав над собою Макаронов.
— Це мої мама і тато!.. — крикнув хлопець. — І сестра… Любою її звали.
— Назад! — з погрозою в голосі повторив Макаронов.
— Але це мої мама і мій тато, — наполягав хлопець. — Це вони, я дуже добре пам’ятаю їх.
Макаронов подивився догори, і куля зникла. Страшний лемент знявся у залі, на підлітка посипалися прокльони і лайки за те, що перервав сеанс, що руку підняв на блакитну сферу радості, на неземне видіння, за те, що в душі людей знов повернулася мука й спомин. Котрась там з істеричних жінок зайшлася в риданнях, і плач настав великий на землі, але великий маг і чародій застережливо підняв руку, зупинивши нещастя.
— Ти скоїв злочин, — сказав Альфред Макаронов, показуючи рукою на залу. — Ти позбавив цих людей тої радості, якої заслуговували вони за довгі роки крові. Ти розумієш це?
— Тато мій пропав безвісти на фронті, маму і сестричку німці забрали, я тільки-но повернувся з німецьких земель, — не вгамовувався хлопець. — Я мушу їх знайти, бо нікого у мене, крім них, немає. Скажи мені — де вони? Що з ними сталося?
— Ти вперта людина, — холодно сказав Макаронов. — Так-так. Я бачу тебе наскрізь, я читаю твої думки. Невже ти не розумієш, що ця картина-тільки символ щасливого життя, що вона має загальнолюдське значення, бо вона стосується всіх людей у цій залі, не тільки тебе? Це видіння, як справжній мистецький твір, промовляє до кожного з тих, хто сидить тут. Скажіть, маю я рацію чи ні? — звернувся Макаронов до глядачів.
Натовп відповів схвальним гомоном.
— Невже ти думаєш, що в тебе одного нещастя? — вів далі Макаронов. — Як можна з такою егоїстичною впертістю ставити своє маленьке особисте горе над почуттями цілого народу?
— Я пробував забути все, як ви казали, — мовив хлопець. — Але… коли я побачив маму…
Вийшов на арену клоун Вольфганг Чжу-Сі, вмостився на бар’єрі, уважно прислухаючись до розмови.
— Але це не твоя мати, — з роздратуванням сказав Макаронов. — Це так само і його мати, і його, і її, і його, он того хлопця, що сидить у дванадцятому ряду, — Макаронов бігав по арені, тицяючи пальцями в різних людей.
— Це моя в мама, я пам’ятаю кожну її рисочку, — вперся хлопець. — Це єдине хороше місце серед усіх картин., Все інше нудне і нецікаве…
— Чому ж це для тебе нецікаве? — з образою в голосі спитав Макаронов.
— Бо мене не цікавить, у яких будинках житимуть люди через скількись там років. Мене не цікавить, який вигляд матимуть автомобілі у двохтисячному році. Мене цікавить одне: чи не боятимуться люди одне одного? Чи довірятимуть одне одному?
— Перш ніж ставити такі запитання, — гордовито відповів маг і чародій, — треба зазирнути у самого себе. Чи маєш ти сам у собі довір’я до людей? Якщо вмерло воно в тобі, то з чим. ти прийдеш у майбутнє?
Альфред Макаронов похмуро подивився на хлопчика, сіпнув плечима, саркастично посміхнувся:
— Бачу я в тобі якусь німкеню… бачу навіть, що вона тебе любить… Як смієш ти носити в собі цю злочинну любов перед лицем цих людей (широким жестом Макаронов наче обійняв увесь зал), серед яких немає такого, хто не був би скривджений німцями? Ти її теж любиш… Чи не блюзнірство це?
У залі знову спалахнули вигуки, свист, тупіт. Клоун витяг з-за пазухи червону квітку й став тулити її до серця, та раптом він із жахом побачив, що в руках його закривавлена ганчірка, і Вольфганг Чжу-Сі огидливо кинув її на арену.
— Вона любила мене, як сина, — сказав хлопець. — Двоє її синів загинули на Східному фронті. Я був схожий на її меншого сина, на Гюнтера. Вона мені фотографію його показувала. Вона витягла мене з Гамбурга, із залізничних майстерень. Якби не вона, я загинув би там, бо туди щоночі прилітало півтори тисячі американських літаків. Якщо ви великий маг і чародій, покажіть їм, що то значить: півтори тисячі літаючих фортець. Фрау Гертруда забрала мене в село. Вона хотіла, щоб я лишився у них назавжди… але…
— Ти її зрадив! Ти доніс на неї! — засміявся Альфред Макаронов, а клоун витяг з-за пазухи скрипку і почав грати “Елегію” Массне,
— Неправда! — крикнув хлопець, і сльози навернулися на його очі. — Неправда! Це. не я доніс! Хто-хто, а ви мусите це знати.
Читать дальше