Юрій Щербак - Хроніки міста Ярополя

А у глядачевій залі, у збито. му з дощок амфітеатрі весь Яропіль, затамувавши подих, чекає початку циркової вистави. Прийшов навіть сліпий С. В. Микитась, котрому іпритом випалило райдужні оболонки на галлійських рівнинах 1918 року, тут і сам Сергій Онисимович Набатов — у новенькому зеленому френчі з білим комірцем, брови сиві й грізні; прийшов Кіндрат Смола з дружиною та сином Іваном — груди Кіндратові дзвенять орденами; з’явився посланець муз — художник Д. В. Смаглій, член Яропільського відділення Худфонду; навіть славний старощами Лаврін Червінка сподобився зайняти місце своє на першій лаві; прийшов тренер з боксу сивий Вячек Дваржак подивитися на м’язи заїжджих атлетів. У центральній ложі зайняв своє місце керівник відділу культури А. В. Микитась; професор Холодний — ще худий, мов рентгенівська тінь, схотів подивитися на диво циркового мистецтва — сестер Мангуп-Кале. Навіть мати Валерія Орлика привела свого хлопця, котрий поверх зимової шапки нап’яв, негідник, німецьку каску й нізащо не хотів її знімати, аж поки мати, якій терпець урвався, не стукнула його кулаком так, що каска загула, мов дзвін на Микільській церкві. Отож зібралися всі великі й малі мужі міста нашого, серед яких був також і я, уклінний ваш слуга, статечні читачі мої. А що мужчин у Ярополі і справді мало полишилося, то загубилися мої герої серед жінок та дітей-сиріт, розчинилися, як це буває навіть з видатними особами, які долею небес потрапляють до вируючої людської юрби, що жадає розваг та забуття.

Бий, бий, бий, барабане, — дзвінке серце цирку! Обер-шпрехшталмейстер виніс на арену своє припудрене графське обличчя й голосом, яким радше оголошувати світові війни, ревнув:

— Поччинайммо… брраболанссс… перревентулл!

Оркестр ушкварив туш, церемоніальним маршем вийшли на арену червоні, гаптовані золотом уніформісти; штани брезентові, з генеральськими лампасами; руки у багатьох татуйовані.

І тут залунав такий вивертаючий душу посвист, що частина яропільської публіки полізла під лави, бо саме так вили німецькі пікіруючі бомбардувальники, коли бомбили міст через Богунку. Але з небес упав мужчина з сумними очима та чорними вусиками, у темному фетровому капелюсі з такими гострими крисами, що, здається, ними можна було краяти ковбасу, у величезних черевиках та коротенькому піджаці — знаменитий клоун Вольфганг Чжу-Сі. Потім з грізним посвистом з неба летять два важких лантухи, клоун їх ловить, ставить у центрі арени. Обер-шпрехшталмейстер грізно запитує: що це все має означати? Вольфганг Чжу-Сі верескливим дитячим голосом відповідає, що він вирішив найнятися до цирку. “А що ви вмієте робити?” — голосно питає обер-шпрехшталмейстер, двічі повертаючи до публіки своє мертве графське обличчя. У клоуна очі маленькі, мовби у залізній масці пропиляно іржавим напильником дві шпарки. Він каже, що підготував рекордний номер. Уніформісти виносять великий молот, а Вольфганг Чжу-Сі вже розв’язує один лантух, з якого витягає червону цеглину, кладе собі на голову і пропонує обер-шпрехшталмейстерові розбити її молотом. Всі завмирають, коли важкий молот злітає високо над головою клоуна — барабанний дріб, потім мертва тиша. Обер-шпрехшталмейстер щосили б’є молотом, цеглина розпадається на шматки, червона пудра притрушує обличчя й плечі Вольфгангові Чжу-Сі, оркестр грає туш. Нову цеглину дістає з мішка клоун, знову гупає молотом обер-шпрехшталмейстер, і знову безневинно всміхається Вольфганг Чжу-Сі, мовби нічого не сталося. Весела гра розпалює обер-шпрехшталмейстера, він скидає чорний сурдут, залишаючись у хутряній камізельці, потім і її скидає, закасує рукави, червоніє, вкривається потом, розбиваючи все нові й нові цеглини на клоуновій голові. Нарешті лантух порожній, а вся арена встелена битою цеглою, мов будівельний майданчик. Тоді Вольфганг Чжу-Сі кидає собі на спину другий мішок і повільно чалапає з арени. “А що в цьому мішку?” — кричить йому навздогін знесилений обер-шпрехшталмейстер. “Пірамідон”, - не повертаючи голови, пищить клоун і зникає за панбархатною завісою.

“Цей номер має велике виховне значення”, - каже сам собі С. О. Набатов, пригладжуючи на голові волосся, що трошки стало-таки дибки.

А на арену, накульгуючи, вискакує слон Юмба, і всі бачать, що у слона одна нога протезна, бо вночі, у Куп’янську, розбомбили німці ешелон з евакуйованими звірами — тоді загинула сестричка Юмби, а йому довелося ампутувати ногу у польовому хірургічному госпіталі. Юмба легко збігає по драбині вгору, на спеціальний балкончик, від якого нап’ято канат до другого балкончика. Хоботом бере смугасту штангу і ступає на канат. Чути, як вітер хлюпає брезентовими стінами цирку. Дивіться, як Юмба, хоч і протезна в нього нога, повільно танцює на канаті під звуки “Серенади” Шуберта, як тихо порипує його шкіряно-металічний протез, як балансує в повітрі смугаста штанга! Ні, я тверджу, що до нас приїхав не який-небудь провінційний цирк, а справжня циркова академія, гідна XX століття. До речі, такої ж думки і С. О. Набатов, який і після цього номера каже сам собі: “Цей номер також має велике виховне значення”.