Юрій Щербак - Хроніки міста Ярополя

Добре, добре, побачимо, що буде далі. А далі ось що: з’являється на сцені підступний Василевс — воскове обличчя візантійського святого, чорна борідка, нечутна хода. Він підкрадається до обер-шпрехшталмейстера й питає:

— Хто ти?

— Я? — напинає пихаті груди обер-шпрехшталмейстер. — Я — начальник усього цирку, начальник неба і землі, усього всесвіту.

— А ось зараз ми перевіримо, хто ти, — смиренно каже підступний Василевс і відкручує якийсь ґудзик на його сурдуті. Велична графська статура раптом вкривається хвилями — і всі чують свист повітря, що виходить з тіла обер-шпрехшталмейстера, наче з кисневої подушки. Всі мовчки дивляться, як зменшується, коцюрбиться його постать — ось він завбільшки з велику ляльку, ось ще менше, ось уже не видко його на килимі. Василевс нахиляється, бере у руки те, що лишилося по обер-шпрехшталмейстерові, і кидає до першого ряду. Глядачі передають з рук до рук пласку гумку завбільшки з долоню, мовби надувну іграшку за 80 копійок. Потім повертають її чаклуну. Асистенти подають Василевсу велику помпу, він приєднує до гумки трубку і починає напомповувати повітря. Виростає над ареною мале поні, яке весело ірже, струшуючи підстриженою замшевою гривою. Василевс запрягає поні до великої карети, бере віжки й батога, до карсти сідають уніформісти, й поні, б’ючи копитцями тирсу, везе карету зі сцени повз остовпілих від подиву глядачів. Василевсів атракціон викликає в душі С. О. Набатова мішані почуття: з одного боку, номер йому подобається, бо має велике виховне значення, показуючи, що є серед нас люди, які приховують своє справжнє обличчя, а з другого, С. О. Набатова непокоїть, чи не спричиниться цей номер до того, що кожний, кому не ліньки, випускатиме повітря з людей солідних і авторитетних.

Оркестр грає урочистий марці, і на арену велично виходить Людина-Без-Рук — заслужений артист багатьох республік Лобко-Лобановський — у шовковому циліндрі та чорному фраці без рукавів, бо цей великий артист народився на початку нашого славного століття без рук і рукавів ніколи не потребував. Лобко-Лобановський сідає до столика, елегантним жестом лівої ноги знімає з голови циліндра, великодушно жбурляє його уніформістам. Потім дістає ногою (всі бачать міцні жовті нігті артиста, його натруджені підошви) з бокової кишені гребінець і розчісує волосся, другою ногою тримаючи дзеркальце. Причепурившись, Лобко-Лобановський витягує з валізки, яка стоїть перед ним, пляшку шампанського, кришталевий келих. О зелений шляхетний блиск пляшки! О срібна обгортка голівки! О золоті довоєнні медалі на чорній етикетці! Ось вони — сяючі, тендітні, мов тонке скло, давно забуті символи мирного життя: тихо бомкає великий дзиґар, ажурні стрілки завмерли на циферблаті, виконаному в стилі Першої французької республіки, паркетна підлога блищить і пахне ялинкою у покої, і роки тихо повзуть один за одним, мов вгодовані мудрі черепахи, не полишаючи по собі крові. Лобко-Лобановський розуміє серйозність моменту: повільно правою ногою відкручує він дротики, що обплітають головку пляшки. Млосна мить чекання — нарешті шампанське радісно вибухає. Людина-Без-Рук спритно перекидає пляшку з ноги в ногу, наливає шипучу рідину до келиха і п’є за наше здоров’я. Оркестр грає щось веселе з оперети Кальмана, всі плещуть у долоні. А тим часом заслужений артист Лобко-Лобановський дістає з валізки трилінійну гвинтівку та обойму. Клацає затвор, на другому кінці арени вистрибує на спеціальну підставку Вольфганг Чжу-Сі. Знімає свого темного капелюха і вмощує на голову червоне яблуко. Б’є барабан, Лобко-Лобановський, сидячи у фотелі, старанно цілиться в яблуко; ось-ось його нога натисне на спусковий гачок… Але Вольфганг Чжу-Сі раптом тікає — тільки велике червоне яблуко лишається висіти в повітрі на тому самому місці, де зоставив його клоун. Лобко-Лобановський жестами кличе клоуна, мовляв, не бійся, нічого з тобою не станеться. Нарешті клоун погоджується і стає під яблуком. Блакитний промінь прожектора вихоплює з темряви бліде клоунове обличчя, він страшенно хвилюється, заламує пальці… Постріл! Яблуко щгзає, натомість на клоуновій голові сидить сизий голуб. Всі полегшено зітхають, а Вольфганг Чжу-Сі накриває капелюхом голуба. Коли ж знову знімає капелюха, всі бачать, що там лежить наскрізь прострелене червоне яблуко. Клоун, весело хрумкаючи яблуком, зникає за панбархатною завісою. С. О. Набатов від захоплення аж ворушить губами, ніби читає важливу статтю в газеті, а насправжки він відзначає про себе, що цей номер має величезне виховне значення, особливо для молоді, бо показує, яких висот може досягти людина в оволодінні бойовою технікою.