Йос Ванделоо - Небезпека

Своїм єдиним оком Лава посміхався. Казати йому було нічого. Нарешті він стомлено опустив руку з оком на столик. Пальці повільно розтулились, і око покотилося по журналах Бентінга. Воно було надзвичайно рухливе й багатобарвне. Ніхто не міг собі навіть уявити, яке воно різнобарвне і яке слизьке.

Поїзд знову зупинився. Лава подивився своїм одним оком у вікно. Щось забурмотів, прочитав уголос назву станції, написану на стіні великими літерами. Тоді схопився й побіг до дверей.

— Колись іще побачимося, — приязно кинув він Бентінгові через плече.

Наступної миті Лава був уже на пероні. Він прикривав хусточкою жахливу яму на обличчі, а вільною рукою все ще посилав вітання Бентінгові, аж поки зник у вокзальному тунелі.

Око лежало на журналі. Бентінг приголомшено глянув на інших пасажирів. Ніхто й взнаки не давав, що теж бачить око. Невже вони не помітили того, що сталося? Це ж просто неможливо.

Поїзд мчав далі. Сповнений огиди, Бентінг спробував щось діяти. Він ухопився за багажну сітку і хотів підтягтись на руках угору. Його знову занудило. Він відчув у роті смак крові, але не знав, звідки вона — з горла чи з ясен. Йому стало млосно.

Поїзд у цей час вийшов на поворот. Око покотилося на край столика і звідти полетіло вниз. Металічно брязнувши, воно вдарилось об підлогу і розлетілося на скалки. Вони мали точнісінько такий вигляд, як нутрощі риби.

У цю мить Бентінг відчув у вагоні якесь замішання. Жінка, яка сиділа поблизу нього, раптом похилилася додолу, мов зомліла. Якийсь чоловік мало не спіткнувся об її ноги. Навколо Бентінга з’явилося багато людей. Вони дивились на підлогу і на нього. Щось кричали один до одного. Вагон сповнився безладним галасом і панікою. Невідомо хто чомусь смикнув аварійне гальмо. Поїзд задвигтів і, сердито сапаючи, зупинився.

Ось у ту мить Альфред Бентінг і зрозумів, що страх ніколи не буває марним…

На рівнині коло мосту тягнуться ряди однакових будинків; кожен з них ніби шукає собі розради й підтримки в тому, що поряд стоїть інший, такий самий. Дорога тут круто йде вгору. Перед узвозом машини гальмують і сигналять. Їх пронизливі гудки злітають над дахами, мов повітряні кульки.

По той бік річки стеляться ліси, тут постійно панує тиша. Крізь затуманені простори пролягли бездоганні білі стрічки широких доріг. За деревами червоніють дахи науково-дослідного атомного центру. Лабораторії, технічні служби, чотирикутний блок першого ядерного реактора, медична частина, масивний круглий корпус другого реактора, фізико-технічне відділення, їдальня. Будівлі, дороги, дерева. Високий димар, наче випростаний вгору палець. І над усім тремтить легке марево.

Тиша сплелася з темною зеленню. На дахи вона лягла розтопленим свинцем. Велику автостоянку заповнили машини — нерухомі сонні комахи в твердих лискучих панцерах.

Біля дверей медичної частини стоїть швидка допомога. Водій читає газету, позіхає, нудьгує, Чекання для нього — звичайне діло.

Обприскувач сипле на газон водяні бризки. Струмені мерехтять різноколірними іскрами. Мовчки переходить дорогу людина. Сонце ліниво висить над деревами. Жодного птаха, ніде не чути бодай якогось природного звуку. Цей світ накрито скляним склепінням, де панує таємнича тиша. Чи існує десь інший світ, у якому є музика? Світ, де літає хоча б один птах?

Тут живуть самі фахівці. Ще ніколи в них не було такого важкого дня. Сьогодні й медики, й інженери мають пригнічений вигляд. На території менше людей, ніж звичайно, Більшість намагається триматися десь на безпечній відстані.

Раніше, коли йшли звичайні повсякденні дослідження, в атмосфері ніколи не відчувалося такої напруги. Приходячи до медчастини, люди навіть жартували. Обстежувані роздягались, натягували на себе темно-сині тренувальні костюми й зникали на п’ятдесят хвилин у бункері.

Сьогодні все зовсім не так, усе навколо просякнуте гнітючою серйозністю. З білих кабінетів медчастини котяться хвилі неспокою. Стіни раптом вкрилися цвіллю глибокого сумніву. Великі білі мурашки невпевнено бігають, підганяючи одна одну і щось бурмочучи, так ніби якийсь злий мурахоїд враз просвердлив своїм бетонно-міцним писком їхню фортецю. Доктор Полак, завжди такий розважливий і спокійний, то вбігає, то вибігає з кімнати. В сусідньому кабінеті він квапливо розмовляє з кимось по телефону. Молодий лікар Корксміт спиняється біля складаного ліжка. На його хлоп’ячому обличчі росте ріденька борода, яку можна скубнути у хвилину невпевненості. І ось тепер він її скубе. Корксміт одягнений у спеціальний захисний костюм.