Йос Ванделоо: Небезпека

Лава раптом знову став утіленням небезпеки, яка безнастанно загрожувала Бентінгові і якої він намагався уникнути. Скільки ще разів має зупинитися поїзд, доки настане час виходити? Доки закінчиться ця поїздка, і мине постійна напруга, втома, кошмари, страх. Та маленька станція стане для нього, Альфреда Бентінга, кінцевим пунктом розпачу. Там він утече від гонитви і розпочне нову мандрівку крізь роки. Він відчував, як у всьому його тілі кров аж кипить, б’ється в жилах. На лобі виступили крихітні краплі поту, які пощипували шкіру. Так у нього завжди бувало, коли перехвилюється або понервує. Його сповнювало гостре почуття ненависті до Едуарда Лави, клятого мовчуна, що втрутився й порушив його спокій. Журнальна сторінка була явно недостатнім захистом від нього. Обопільна відраза між Бентінгом і Лавою ставала дедалі відчутнішою.

Бентінг ховався за розгорнутим журналом. У вагоні тим часом побільшало пасажирів. У всіх обличчя були байдужі, ніхто ніким не цікавився. Мов тяжкий тягар, несли всі вони трагедію самотності сучасної людини. Ключа до контактів з іншими було давно загублено. І гостріше, ніж будь-коли, відчував цю безмежну самотність Бентінг. Цей поїзд, як, зрештою, і кожен поїзд у всьому світі, віз людей, цілком чужих одне одному. Кожен індивід обростав усе густішою пліснявою. Єдине, що йому кінець кінцем лишалося, — це сумнівна дружба з власного тінню. Мільйони «я» в усьому світі, у кожному з його суспільних об’єднань, промовисто демонструють свою нездатність до любові. Вони чітко поділили цей світ, організували його за правилами геометрії. Тепер кожен у ньому повинен якось функціонувати, але вже ніхто не зможе в ньому жити, просто жити, як цього хотілося б, — у дружбі, без цивілізації, втішаючись благами нічим не обмеженої свободи…

Бентінг уже не читав. Він обмірковував хід подій і намагався заспокоїти себе. Цей Лава міг бути й винятком — людиною, яка прагне ставитись до інших по-дружньому. Все це безглуздо: його страх, небезпека і таке інше. Через його надмірне збудження звичайна собі людина — оцей Лава — перетворилася на якесь страховище. Перевтомлений дух Бентінга легко піддавався облудним уявленням. А цей Лава — ні в чому не винний бідолаха, як і тисячі інших, що їздять поїздами й вештаються по вулицях. Він, мабуть, і сам не розуміє, що часом клеїть дурня, діючи іншим на нерви. Чому він не ввійшов до вагона, як усі? Не зачепив би нікого, і ніхто б узагалі його й не помітив би. Усім було б тільки добре.

Бентінг уже майже заспокоївся, як його вразила нова зухвала вихватка Лави. Трохи вище над сторінкою журналу, біля віконної рами, раптом з’явилася його вузька рука. І це була рука вже не просто супутника, а ворога. Великим і вказівним пальцями Лава тримав око. Набагато більше, ніж Бентінг міг би собі уявити, Невже людське око може бути таким величезним? Трохи опустивши журнал, Бентінг глянув Лаві в обличчя. І вжахнувся, побачивши западину, з якої Лава вийняв око. Бентінг швидко нахилив голову, аби тільки не бачити тієї червоної дірки, Від огиди він аж затремтів. Але, повернувши голову, побачив, що решта пасажирів сидить спокійно, як і раніше, всі так само нудні, мов зів’ялі рослини. Ніхто не звертав уваги на Лаву, не помічав його дивної поведінки, Бентінг знову з огидою і водночас зачудовано глянув на те око між пальцями. Він і далі тримав перед собою журнал, але Лава простягав руку то вгору, то вбік, і його око весь час дивилось на Бентінга.

Бентінг відчув, що його починає нудити. Шлунок якось неприємно смикався, наче хотів вискочити геть із тіла. А те око перехоплювало світло, мов алмаз. Воно відсвічувало голубим блиском, а з протилежного боку мало тоненьку білу плівку, схожу на целофан.

«Негідник, — подумав Бентінг. — Вийняв собі око, щоб мене злякати. Але це не скляне око, воно рухається, воно дивиться! Нікчемний боягуз!»

Та він добре знав, що боягуз — він сам. Але не хотів у цьому признатися. Проте якщо він не боягуз, то має закликати Лаву до порядку. Стусонути його ногою. Покликати провідника. Зняти тривогу серед пасажирів. Та він сидів мовчки. Збентежений, змучений хворобою, безсилий вгамувати цікавість, Бентінг і далі дивився на Лаву і мучився від цього огидного поєдинку. Лава виявлявся дужчим, набагато дужчим за нього. Він був особистістю. Він не зв’язував себе ніяким етикетом. Він міг бути водночас і всім, і нічим. Будь-ким, кожним. Святим, проклятим, божевільним, артистом, жінкою чи дитиною. Лава був чорний, нечутливий, далекий і небезпечний, як сама небезпека.