Час тут спливає непомітно. Важко збагнути, який сьогодні день, котра тепер година. Може, цей кошмар триває вже кілька днів?..
Привезли й Бентінга. Поклали на друге ліжко. Він лежить, і йому здається, ніби він набагато подовшав. Злякано, мов полохливий птах, розглядається він навкруги. Він, звичайно, не знає, що в нього такий зляканий вигляд, а то б якось приховав свій страх. Він не дозволяє собі заглянути у свою медичну картку. І приховує від самого себе і свій страх, і інші почуття. Але те, що він боїться й дуже приголомшений, добре видно. Так ніби він мав виступити на великих зборах з промовою і раптом з жахом виявив, що йому одібрало мову. Він дуже блідий і рухається незграбно, як лялька в ляльковому театрі. Весь час дивиться у вікно…
Кожен, хто знає Дюпона, міг би сподіватися, що, потрапивши сюди, він скаже щось жартівливе. Але Дюпон мовчить. Він ні разу не засміявся. На його неприродно. видовженому обличчі застиг похмурий вираз. Дюпон — з фізико-технічного відділення. Біля реактора йому доводилось бувати, може, разів зо два на тиждень. Саме сьогодні він там і був. Мов метелик, що прилетів на вогонь. Дюпон — балакучий чоловік, трохи старший за більшість працівників атомного центру. Його буйна мишаста чуприна, де-не-де посріблена сивиною, тепер лежить на подушці темною копицею. Дюпон мовчить і невідривно дивиться в стелю. Думками він десь-інде. Пригадує ту драматичну мить біля реактора. Моленар був спершу на нижньому поверсі, потім піднявся нагору до апаратури в контрольній камері. Бентінг був унизу ліворуч, коло реактора. Сам він стояв трохи вище на майданчику, біля бічної стіни. Було жарко, і він зняв куртку. Ще й почепив її на один з лічильників…
До палати хтось зайшов.
— Це професор Венс, — каже хтось.
Дюпон стомлено заплющує очі. За вікнами густіє темрява, затягуючи їх, мов плющем.
— Там багато дерев, — тихо каже Моленар.
Бентінг трохи повертає голову.
— Тополі, — озивається він.
То була ніч суцільного гуркоту поїздів, що безперешкодно проникав у палату крізь ледь прочинене вікно.
Позаду лікарні, мабуть, проходила залізниця. Може, не ближче ніж за кілометр. Але важкий гуркіт виразно долітав крізь вечірнє повітря аж сюди. Від нього, здавалося, ледь чутно двигтіла підлога й стіни. Звичайно ж, то були поїзди, То їхні колеса видзвонювали по рейках свою монотонну пісню. Ці металічні звуки розтинали ніч на шмаття.
Бентінг дивиться крізь сутінь на Моленара, який начебто спить. Раптом озивається голос Дюпона, ледь чутний за гуркотом поїздів.
— Ви теж це чуєте, Бентінг?
— То поїзди. Десь тут недалеко залізниця. А може, й станція.
— Ви так гадаєте? А я вже занепокоївся.
— Чому?
— Думав, то тільки мені вчувається. Ніби гуркоче у мене в голові.
— Заспокойтеся. То поїзди.
Вони замовкли, Мартін Моленар неспокійно засовався. Перевернувся на другий бік, Може, їхня розмова не давала йому спати? А може, приснився поганий сон?
— Невже повз нас могло пройти так багато поїздів? — тихо спитав Дюпон.
— Мабуть, дуже завантажена лінія, — відповів Бентінг. — Схоже, що йде багато товарних, а може, й далекі швидкі.
— Дивно, що поїзди йдуть так близько від лікарні.
— Та, може, й не так близько. За кілометр або й далі. Мабуть, звідти вітер, тому так чутно.
— Як же тут спатимуть хворі, коли стоїть така гуркотнеча?
— Скоро звикнете. Завтра ви їх напевне вже не чутимете.
— Ви так думаєте?
Дюпон узагалі схильний до наївних утіх. Він усе життя був великою дитиною. Мати завжди вважала його малим хлопчиком. І дружина йому дісталася з такою материнською вдачею, що йому просто не випало нагоди виробити спосіб мислення, властивий дорослому чоловікові. Може, через те він і був такий невимушений і жвавий, а в серйозних справах ненадійний та наївний. Він і тепер міг укладати такі ж фантастичні плани, як і в п’ятнадцять років. А було йому вже сорок п’ять. Коли його надії чи сподівання не здійснювались, або коли йому траплялося хоч трохи захворіти, Дюпон засмучувався, мов дитина. І так само міг наївно зрадіти з нічого, як оце тепер. Чисто тобі негритянське дитинча, якому дали клаптик фольги. Або великого блискучого камінця чи пташеня. Але раптом він знову спохмурнів.
— Довго вони нас тут триматимуть?
— Не знаю. Поки не одужаємо.
— Ви гадаєте, що це триватиме довго?
— Не знаю та й не можу цього знати.
— У вас що-небудь болить?
— Ні, по-справжньому ніде не болить. Так тільки, трохи нездужається і відчуваю кволість.
Читать дальше