Артём Чапай: Червона зона

– REE-17.

– Сiмнашка? Я теж, я там живу.

Кабiна тягача затрусилася, коли водiй увiмкнув передачу важелем завдовжки пiвтора метра. Всерединi пахло сигаретним димом i мастилом.

– Я б i не ставав, бо потiм, бачиш, ххух зрушиш iз такою вагою, – пояснив водiй, – але дивлюся – жирiк, думаю, ххть, пропаде тут наххух.

– Так зразу видно?

Вiн посмiхнувся половиною рота.

– А вашi гусеницi хiба не псують дорогу? – перевiв тему я.

– Ще й як, – погодився вiн. – Але ж у нас свiт такий, кожен сам за себе. Ви там у грiн-зонi розлiтались на вертольотах, грошi є, нових дорiг вам не треба, а ми тут у червоних зонах добиваємо старi. На колесах уже й сьогоднi не дуже проїдеш, а скоро й взагалі.

Нам доводилося перекрикувати двигун. Дорога пiшла вгору серпантином, i тягач натужно ревiв.

Водiй здавався велетнем i тепер, коли я сидiв поруч, а не дивився знизу. Якби вiн встав, то на зрiст був би, може, метр дев'яносто п'ять. Не так уже й багато, якби не загальна масивнiсть. У нього була кучма хвилястого чорного волосся, яке взялося легкою сивиною, нiс iз горбинкою та пишнi темнi вуса. Вдягнений у синiй комбiнезон, пiд яким байкова сорочка в сiру та коричневу клiтинку, рукави закачанi по лiкоть. Найбiльше в його зовнiшностi впадали у вiчi потужнi передплiччя та великi долонi.

– Ну, – вивiвши машину на потрiбну швидкiсть, водiй повернув обличчя вiд дороги до мене й усмiхнувся, – вiд чого тiкаєш?

– Ну чого зразу – тiкаю?

– А що? – вiн примружив карi очi.

– Роботу втратив, – я знизав плечима.

– Давно?

– М-м… – я згадав, як омнiкоптер пiдняло й затрусило, коли ми вилiтали з GEE-17. – У день, коли був той вибух на Контрактовiй. Чули?

– Це коли стiну пiдiрвали з боку грiн-зони? Два тижнi тому? Ну, ххзди менi, ххзди. Так швидко в ред-зону не вилiтають.

– Звiдки знаєте? – я насупився.

– Було дiло, – пирхнув собi пiд вуса вiн. – Тебе як звуть?

– Тонi, – я зробив крихiтну паузу, але вирiшив не параноїти, бо вiдстежують не випадковi попутники. – Ципердюк.

– Ципердюк? – гигикнув вiн, тут-таки випростався на сидiннi та з награною серйознiстю простягнув менi ручищу: – Валерiй Цюцюра. Можна Валера.

Нiфiга собi цюцюра, подумав я. Моя рука потонула в його долонi.

– Що в Сiмнашцi робити збираєшся?

Я зiтхнув.

– Ясно, – сказав вiн. – Шукати точку джi. Знаєш, що це означає?

– Угу. Знайти спосiб, щоб пiднятись у G-зону.

– Шариш. До речi, якщо хтось пхатиме носа не у свої справи, як оце я: що робиш, куди їдеш? – можеш казати просто, що шукаєш точку G. Вся ххоххана ред-зона тiльки цим i займається.

Я пiдхопив його iронiчну фамiльярнiсть i запитав:

– А чого ви так дивно говорите?

– Як? – пiдняв брови Валера.

– Ну, отак, ххть, нiби видихаєте, ххах.

– А. Та жiнка, – вiн усмiхнувся з нiжнiстю, яка несподiвано пасувала до великого обличчя, – сказала, тепер у нас дитина, вiдучуйся матюкатись. А так зразу спробуй вiдучитися, ххть.

Валера потягнувся вгору, приспустив сонцезахисний козирок на лобовому склi й дiстав з кишеньки паперовi фотки.

– Диви, Тоха. Правда, красунечка? – вiн розплився в усмiшцi, очi перетворилися на щiлини.

На фото було немовля. Немовля як немовля. Товсте насуплене обличчя.

– Ага, дуже гарна, – сказав я. – Скiльки це їй? Це ж вона?

– Ага, дiвчинка. Оленка. Два мiсяцi, ххть. Ххть, треба припиняти оце ххахх, ххухх, – кiлька разiв, дратуючись на себе, видихнув Валера. – А це Катя, жiнка.

Вiн на кiлька секунд вiдiрвав обидвi руки вiд керма, поки висмикував з-пiд першої фотографiї iншу.

От жiнка справдi була гарна. Довге темне волосся, широкуватi вилицi, великi очi, правильне високе чоло i сильне пiдборiддя.

– Ого!

– Ага, – кивнув Валера. – Я їй тодi казав: ти, мабуть, якась вiдстала, ну навiщо я тобi, менi пiд п'ятдесят, я давно вдiвець, а тобi тiльки двадцять п'ять рокiв, знайдеш собi молодого, красивого. А вона – нi, ти хороша людина, таких мало. Я оце вже два роки досi не вiрю, що менi таке…

– Так, дуже гарна, – сказав я, щоб не запала незручна мовчанка.

Валера й далi видихав замiсть окремих складiв, особливо коли розпалювався, але я майже не звертав уваги. Лише зрiдка мене це смiшило.

Тягач утробно гуркотiв пiд нами. Сидiння, обтягнутi потрiсканим чорним дерматином, дрiбно вiбрували. Я дивився з висоти кiлькох метрiв на розбиту дорогу – радше ґрунтовка, тiльки де-не-де видно залишки асфальту. Назустрiч нам зрiдка траплялися вантажiвки та подiбнi до Валериного тягачi на гусеничному ходу. По узбiччях болото, трава ще не пробилася. За кiлька метрiв вiд дороги в кожен бiк – паркани з колючого дроту, й за ними порожнi чорнi поля. Похмуре сiре небо.