– Ти йобу дався? – сказав той, що йшов першим.
Я вiдступав, тримаючи цеглину на виду й намагаючись при цьому зберегти гiднiсть.
Всi троє були старі.
– Тiкаєш? – вишкiрився той, що йшов першим.
Вiн був iще й маленький та худий. I здається, у нього не було зубiв.
Тим часом двоє iнших присiли й почали порпатись у купi, на яку я щойно викидав усi гаджети:
– Ого! – просипiв один iз двох, піднімаючи мій ай-бокс. Чоловік був довготелесий, з худими кiнцiвками, в пошарпаних брюках iз дiркою на правому колiнi. – Багатий жирiк, багатий.
– Був, – захихотiв iнший. У цього обличчя було покоцане, а пiвлоба займала велика темна пляма, наче вiд опiку.
– Що там було ще? – запитав перший, дрiбний. – Щоб ми знали, що шукати.
– Тобi все одно бiльше не треба, – просипiв довготелесий, що знайшов ай-бокс.
Я обiйшов їх так, щоб не повертатися спиною.
– До побачення, пане! – припiдняв рукою уявного капелюха маленький дiдусь. Вiн вiдкопилив верхню губу над беззубими яснами. – Дякуємо вам! Вип'ємо сьогоднi за ваше здоров'ячко!
Двоє iнших тихо засмiялися. Вони вже вiдвернулись i звичними рухами длубались у смiттi, шукаючи, що я викинув.
Я вiдчув, що мої губи мiцно стисненi й витягнулися вперед, а пiдборiддя тремтить. Ну от, знову починаю себе жалiти. Я намагався переконати себе, що дев'ять людей iз десяти живуть у червоних зонах, але це не допомагало. Зразу згадувалися цифри про тривалiсть життя, на дев'ятнадцять рокiв меншу, нiж у green-зонах. Про епiдемiї цiлком вилiковних хвороб, як СНIД i туберкульоз. Але ж це рагулi, казав я собi. Арники. Вони самi виннi. Вони колються, вони бухають – от i мають. Я не такий, як цi рагулi. Я наполегливий, працьовитий, освiчений, я всього у життi досяг сам – і нехай зараз у мене тимчасовi трабли, я виб'юся назад у G-зону. Згадалось, як по Discovery розповiдали, що бiльшiсть арникiв мрiють вибитись у G-зону й шукають усiх можливих способiв для цього – чесних i не дуже чесних. Як там арники це називають, казали в передачi? Знайти точку G.
Я перейшов мiстком через невеликий шумний потiк. По його схилах теж набудовані халупи, й у свiтлi з їхнiх вiкон я побачив, що береги всiянi смiттям. Якi ж цi арники все-таки… Живуть у власному гiвнi, не можуть органiзувати елементарний ресайклинг. Рагулi. I це менi серед них бозна-скiльки жити?
– Сонечко, ти до нас? – хрипкий жiночий голос.
Я здригнувся вiд несподiванки.
Вона сидiла пiд стiною й уже встала до мене.
– Два долари. Сонечко, тiльки два нових долари. Це всього двiстi старих! Не те що у вас у G-зонi. Ге? – вона йшла в мiй бiк, стара, масивна жiнка з товстими стегнами, у яскравому шматтi.
Я позадкував i пiдняв руку. Виявляється, я досi стискав тi пiвцеглини.
– Ти що, дебiл?
– Б-будь ласка, – сказав я, задкуючи, й почув, який у мене гидко плаксивий голос.
– Чи педик?
Я кинув цеглину на купу смiття й пiшов геть.
– Педрила! – крикнула вона менi вслiд.
Я не озирнувся, тiльки прискорив ходу. Її хрипкий голос лунав знущально:
– Ей! Не туди йдеш! Мамина спiдниця в iнший бiк! За КПП!
Так, правду я чув. Тут у червонiй зонi кожен проти кожного, всi агресивнi, нiхто нiкому не допоможе. Беззаконня й вiйна всiх проти всiх. I це за них мiй братик Пол пробує боротися? Та вiн їх нiколи не бачив у природному середовищi, вони для нього – абстрактнi жертви. Жертви кого? Наших батькiв-жирiкiв, якi трусяться над своїм кафе, а тепер, коли треба платити за адвоката, й самi можуть вилетiти в червону зону назавжди?
Коли нарештi закiнчаться цi слами? Чого вони розтягнулись уздовж однiєї вулицi? Я старався чимшвидше проминути їх, бо десь там iшла стара дорога на REE-17.
Iз хмар, якi затягли все небо, закрапало. Спершу я намагався не зважати, але дощ посилювався. В ногах у мене хлюпало давно, тепер ще й одяг промок. Я спробував пiти швидше, щоб не мерзнути, але зрештою змушений був стати попiд якоюсь стiною. Сперся об неї й вiдчув, що спина мокра. Холодно й гидко.
Я зiщулився i стояв так, щоб невеликий дашок захищав бодай мою голову. Жалiв себе, тепер навiть не намагаючись цьому протистояти. У горлi свербiло. Завтра буду кашляти. Я обiйняв себе за плечi, але все одно ледь стримував тремтiння. Цiкаво, скiльки ще до ранку? Та й що вранцi?
Здається, я задрiмав стоячи. Повз мою ногу щось шаснуло, i я скрикнув. Побачив, як через мокру дорогу до протилежної стiни метнулося щось сiре i хвостате. Щур! Я тупнув ногою в його бiк. Тварина сховалася.
Лiворуч вiдчинися дверi. У свiтлi, що йшло зсередини халупи, я побачив зморшкувате худе обличчя. Чоловiк – йому було рокiв шiстдесят – примружив очi, щоб роздивитися мене в темрявi. Зараз прожене, подумав я.
Читать дальше