Артём Чапай: Червона зона

Я прокашлявся й насупився, щоб напружити м'язи навколо очей. Це допомагає.

Тато мовчки дивився вперед, ми вже були неподалiк КПП.

Коли ми вийшли з вузької вулички й переходили широкий проспект бiля приватної клiнiки, порив вiтру прошив крiзь одяг i змусив втягти голову в плечi. Холодне повiтря встигло потрапити за комiр, мене пройняв дрож. Мiсяць закрило хмарою, стало темнiше. Батько пiдняв голову й обернувся праворуч i назад – у бiк, звiдки дуло.

– Буде дощ.

Густi верби, ще без листя й без котикiв, затуляли свiтло, яке могло падати з верхнiх поверхiв дев'ятиповерхiвок. Лише попереду мигтiв червоним, синiм i електрично-жовтим банкомат, запрошуючи серед ночi.

– На КПП не метушися, – тато заговорив швидко й по-дiловому, так було легше. – Блеквотери не здивуються. Мiсцевi взяли за звичку ходити в червону зону на нiч. Правда, групами.

– За яким?..

– Там деякi речi дешевшi, – хмикнув тато. – А вiза з зеленої в червону не потрiбна, все просто, – вiн зробив паузу. – Антоне. Не переживай за блякiв. Побачать, що боїшся – подумають, просто боїшся ред-зони. Ти пройдеш.

Банкомат блимав i забарвлював нас у тьмянi синюшний, жовтуватий, червоний кольори. Привертав увагу, як мiг. Добре хоч заборонили звукову рекламу вночi.

– Давай спершу я, потiм ти, – сказав тато. – I свою картку по той бiк викинеш разом iз гаджетами. Все одно твiй рахунок заблокують. А в картцi теж чiп, можуть вiдстежити.

Вiн зняв тридцять нових доларiв. Я – слiдом, стiльки ж. Картка ще не заблокована. З нас узяли десять вiдсоткiв так званого екоподатку, за переведення грошей у паперову форму. Всi розумiють, що цi вiдсотки не йдуть на екологiю, а стримують арникiв вiд знiмання готiвки.

– Шкода, що так мало матимеш, – зiтхнув тато.

Недавно знову зменшили лiмiт. Я лише два мiсяцi тому писав про це статтю. Забагато грошей опиняється в червонiй зонi й переходить до злочинцiв або в тiнь. Щоб зняти бiльше за лiмiт – потрiбно прийти в банк i пояснити, навiщо. Краще хай добросовiснi працiвники, якi мають щоденнi робочi вiзи в зеленi зони, витрачають грошi тут-таки в санкцiонованих магазинах просто з картки. Магазини будують неподалiк вiд КПП. У зеленiй зонi готiвка не потрiбна, банкомати – хiба для арникiв. У грiн-зонi купуєш товари чи послуги – грошi знiмаються автоматично. А от у червонiй – переважно готiвка, що просочується з зеленої. I це небезпечно, стверджують банкiри. На готiвку накладають руку терористи, злодiї, шахраї. Краще вберегти чесно заробленi грошi працiвникiв, якi мають робочi вiзи в зелену зону, на картках. Тепер ця добродiйнiсть банкiв мала вплив i на мене.

– Постарайся розтягнути, що є, – сказав батько. – Прислати тобi не зможемо.

– Давай вiдiйдемо з-пiд цього дурного банкомата. Нав'язливо блимає.

Ми стали за товсту стару вербу. Я глянув у бiк КПП. Коробка зi скла й металу, блякле бiле свiтло всерединi. Приросла до сiрого бетону. Верх дванадцятиметрової стiни зливався з синьо-чорним небом.

– Павлик придумає, як iз тобою контактувати так, щоб тебе не видати, – промовив тато.

Я мовчав. Батько сказав:

– Будемо наполягати, що це блеквотер накинувся на бабцю, а потiм на мене, а ти захищав родича.

– Угу.

– Вибач, Антончику. Це все через мене.

Батько обiйняв мене й пiшов. Я чув його швидкi кроки за спиною. Я не озирнувся. Пiшов до КПП.

Шкода, що я кинув курити. Я подумав про це вперше за пiвтора року.

Блеквотерiв було двоє, одному рокiв тридцять п'ять, чорнявий, хвилясте волосся. Красунчик. Iншому вiд п'ятдесяти до шiстдесяти, тримається пiдтягнуто, волосся майже бiле, зачесане вгору. Обоє в чорнiй формi, поклали перед себе на сiрий пластиковий стiл каски з затемненим склом.

– О, – сказав старший молодшому, вiдриваючись вiд екрану гаджета. – Ще одного несе.

Я подав документ.

– Зелена карта? – пiдняв брови молодший. – Екстриму захотiлось?

– Ага, – буркнув я.

– Користуйся гандонами, – буркнув старший, i молодший засмiявся.

Я вищирив зуби.

– Давай через рамку.

Я виклав усе, пройшов крiзь металодетектор. Чорнявий провiв моїм ай-дi через слот. Машина пискнула. Серце завмерло.

– Чого став? Шуруй, – чорнявий показав на пластиковий пiддон, де лежали мої речi. Я згрiб їх по кишенях i рушив до виходу.

– Ей! – сивий помахав моїм ай-дi.

Я повернувся, щоб забрати картку, а сивий нахилив голову, щоб зазирнути менi в очi. Тодi повернувся до напарника:

– Вже пiд кайфом.

Чорнявий заговорив зi мною, як iз дауном, ледь не по складах:

– Чу-ува-ак! О-обере-ежно тре-еба! I наступного разу сам не ходи! – потiм махнув рукою вiд себе: – А зрештою, справа твоя. Все, давай, давай, до побачення.