Борис Віан - Червона трава

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Перекладено за виданням: Boris Vian. L’herbe rouge. Roman. — Jean-Jacques Fauvert editeur, 1962.

З французької переклав Владислав Борсук [1] Борсук Владислав Анатолійович (нар. 1960 р.) — випускник Київського державного університету, за фахом радіофізик. Перекладає з французької мови. Дебютував у «Всесвіті» 1992 року перекладом роману П’єра Буля «Міст на річці Куай». Нині живе й працює у Литві.

Теплий осінній вітер гнав під вікно купу листя. Вольф зачаровано стежив за маленьким клаптиком дня, що відкривався раз у раз, коли гілку відхиляло вітром. Раптом Вольф обіперсь руками на край письмового столу й підвівся. Наступивши на рипливу паркетину, він натомість безгучно відчинив і причинив по собі двері. Спустився сходами вниз, розглянувся довкола й рушив брукованою доріжкою, порослою обабіч жаливою. Доріжка вела вздовж червоних ланів до Квадрата.

За сотню кроків попереду здіймалася в небо сіра сталева машина, яка своїми формами розкреслювала простір на мертві трикутники. Вдягнений у комбінезон механік Сапфір Лазулі великим рудим хрущем вовтузився біля мопеда. Вольф гукнув його, і хрущ, випроставшись та обтрусившись, наздогнав Вольфа, коли до апарата лишилося кроків десять.

— Перевірятимете? — спитав механік.

— Мені здається, саме на часі, — відповів Вольф.

Він оглянув машину. Кліть було піднято, і між чотирма масивними опорами зяяла глибока шахта. Внизу з чіткою послідовністю було розташовано руйнівні блоки, які мали один за одним, у міру використання, автоматично припасовуватись до апарата.

— Тільки б не зіпсувалася, — сказав Вольф. — Зрештою, така можливість теж не виключена.

— Якщо оця машина дасть бодай найменший збій, я вивчу мимританську мову й решту життя розмовлятиму тільки нею, — пробурмотів Сапфір.

— Я теж, — сказав Вольф. — Треба ж тобі буде хоч із кимось побалакати, правда ж?

— Ну досить! — збуджено вигукнув Лазулі. — З мимританською поки що почекаємо. Запускаєм? Чи привезти вашу дружину й Грайвесну? Годилося б, щоб і вони побачили це.

— Годилося б, щоб і вони побачили це… — проказав за ним Вольф не дуже впевнено.

— Я мопедом, — сказав Сапфір. — За три хвилини повернуся.

Він окульбачив свого невеличкого мопеда, і той, побурчавши, затрюхав бруківкою. Вольф лишився посеред Квадрата сам. За кількасот кроків од нього здіймалися вгору рівні мури з чистого рожевого каменю.

Вольф стояв у червоній траві перед машиною й чекав. Уже кілька днів ті роззявляки не приходили. Берегли сили до дня врочистого відкриття, а тим часом віддавали перевагу Ельдохропадо, боям божевільних боксерів та демонстраторові отруєних щурів.

Зовсім низько над головою нечутно ряхтіло небо. Цієї миті його можна було торкнутись рукою, злізши на стілець, проте, вистачило б легенького подуву вітру, щоб воно втяглось і злинуло в безмежжя…

Вольф підійшов до пульта керування й поторсав його своїми тендітними пальцями. Голову за звичкою тримав трохи похнюплено — на пружнішому листовому покритті індикаторної шафи вирізнявся його профіль. Вітер приліплював до тіла білу полотняну сорочку й сині штани. Вольф стояв і трохи збентежено виглядав Сапфіра.

Отакий простий видався цей початок. День був схожий на інші дні, і лише дуже натренований спостерігач міг би помітити тонкоткану стьожечку, що золотавою рискою підкреслила синяву саме над апаратом. Але задумані Вольфові очі блукали по червоній траві. Уривками долинав гуркіт автомобіля з-поза суміжного з дорогою західного муру. Було чути далеко: люди відпочивали, нудьгуючи в тиші.

Аж ось загикав на бруківці двигунець мопеда, минуло кілька секунд, і Вольф спиною відчув білявий аромат своєї дружини. Він підняв руку, і його палець утопив кнопку. Мотор закрутився з напрочуд ніжним посвистом. Машина почала вібрувати. Сіра кліть опустилась над шахтою. Всі стояли мовчки. Сапфір тримав за руку Грайвесну, яка дивилася на все крізь солом’яні пасма свого волосся.