Борис Віан - Червона трава

— А як Вольф? — зненацька спитала Грайвесна.

— Ось уже два дні, як він пішов, — сказала Ліль дуже спокійно. — І вже не прийде. Зрештою, він більше й не потрібний.

— Моя мрія, — протягла Грайвесна в задумі, — це вийти заміж за педераста з торбою грошей.

Сонце вже стояло височенько, коли Ліль з Грайвесною вийшли з дому. Обидві були гарно вбрані. Може, трішки сміливо, але зі смаком. Зійшлися на тому, що важкі валізи полишать у кімнаті Ліль, а пізніше по них пришлють.

Ліль була у вовняній барвінковій сукні, яка туго облягала її груди й стегна. Крізь довгий розріз на боці прозирали димчасто-сірі панчохи. Маленькі сині черевички з пишними бантами, велика замшева сумка, підібрана в тон, і барвистий султан у білявому волоссі доповнювали її туалет. Грайвесна мала на собі чорний англійський костюм і блузку з воланистим жабо, довгі чорні рукавички та чорний капелюх з білою стрічкою.

Їх важко було не помітити, але в Квадраті, крім зловісної машини, націленої в порожнє небо, не було нікого.

З решток допитливості вони пройшли повз неї. Колодязь, який поглинув усі спогади, зяяв похмурою дірою і, нахилившись, жінки побачили, як майже на очах він почав наповнюватися темною рідиною. На металі стояків уже з’явились небувало глибокі сліди корозії. Скрізь у тих місцях, де Вольф і Лазулі очистили майданчик, щоб поставити свої пристрої, тепер пробивалася червона трава.

— Це довго не простоїть, — мовила Грайвесна.

— Не простоїть, — погодилася Ліль. — Ще одна його невдача.

— А може, він досяг чого хотів? — сказала Грайвесна, думаючи про своє.

— Може… — неуважно відповіла Ліль. — Ходім звідси…

І вони пішли своєю дорогою.

— Одразу ж, як будемо на місці, підемо до театру, — сказала Ліль. — Кілька місяців ніде не була.

— От добре! — вигукнула Грайвесна. — Мені теж так хочеться в театр! А тоді напитаємо собі гарненьке помешкання.

— Господи, хіба можна так довго жити з чоловіками! — вихопилось у Ліль.

— Справжнє божевілля, — згодилася Грайвесна.

Вони вийшли за мури Квадрата й поцокали дорогою своїми маленькими підборчиками. Розлогий чотирикутник лишився безлюдним, під небесними зливами в ньому тихо дотлівала велика сталева машина.

А за кілька кроків на схід лицем до сонця лежало Вольфове тіло, голе й майже неушкоджене. Голова неприродно лежала майже на плечі, мов не належала до тулуба.

І хоч би щось лишилось у його широко розплющених очах. Очі були порожні.

Борсук Владислав Анатолійович (нар. 1960 р.) — випускник Київського державного університету, за фахом радіофізик. Перекладає з французької мови. Дебютував у «Всесвіті» 1992 року перекладом роману П’єра Буля «Міст на річці Куай». Нині живе й працює у Литві.

Навпаки ( лат .).