Борис Віан - Червона трава

Старий почав відпльовуватись, він задихався.

Вольф набрав ще жменю.

— Одну за релігію.

На третій жмені старий почав полотніти.

— Одну за навчання, — сказав Вольф, — ще одну — за любов. Щоб усе мені з’їли, біс вам у печінку!

Лівою рукою він прибив до землі живий клубок, що задихався під акомпанемент приглушеного бурчання в животі.

— І ще одну, — сказав Вольф голосом пана Бісера, — за вашу активність як клітинки соціального організму. — Його правиця, стиснута в кулак, утрамбовувала пісок між яснами жертви. — Ну, а останню я прибережу для ваших можливих метафізичних побоювань, — докінчив Вольф.

Чоловік уже не ворушився. Остання жменя піску розсипалась по зчорнілому обличчі, набилась у запалі очниці, присипала налиті кров’ю очі.

— Що може бути самотнішого за мерця… — промурмотів Вольф, дивлячись на старого. — Що може бути толерантнішого. Стабільнішого… Га, пане Опіку?.. І любішого. Що найбільше пасує своїм обов’язкам… І найвільніше від усіх страхів? — Він на хвильку, замовк і підвівся. — У першу чергу ви звільняєтесь від того, що вам заважає, й робите з цього труп. Тобто щось досконале, позаяк нема нічого досконалішого за труп. Це дуже успішна операція. Одним пострілом убиваєш двох зайців.

Вольф ішов і йшов, хоч сонце вже сіло. Від землі повільно підіймався туман і слався над нею сірим серпанком. Невдовзі Вольф перестав бачити свої ноги. Він відчув під собою тверду землю і ступив ногою на камінь.

— Мрець — це добре. Він довершений. Він не має пам’яті. Тут — закінчення. Тільки мертві бувають довершені.

Дорога стрімко пішла вгору. Знявся вітер і розвіяв туман. Зігнувшись до землі, Вольф боровся з вітром і помалу брався вгору, допомагаючи собі й руками. Було темно, але він розгледів над головою майже вертикальний скелястий мур, оповитий повзучими рослинами.

— Звісна річ, щоб забути, можна було б почекати, — сказав Вольф. — Там теж це вдалося б. Але тут, як і всюди, є люди, і їм несила чекати.

Він майже прилип до вертикальної стіни й став поволі видряпуватись угору. Ніготь одного пальця застряг у розколинці між камінням. Вольф рвучко сіпнув рукою. Палець кровоточив, частіше забився живчик.

— І коли тобі несила чекати, коли ти сам собі стаєш на заваді, тоді в тебе є і привід, і виправдання, — знову заговорив Вольф. — І тоді, як ти спекаєшся всього того, що заважало тобі… самого себе спекаєшся… тоді ти досягнеш досконалості. І коло замкнеться.

М’язи його напружувались у неймовірних зусиллях, а він все дерсь і дерсь угору, наче муха приліпившись до муру. Колючі рослини тисячами гострих пазурів роздирали його тіло. Задиханий і виснажений, Вольф наближався до гребеня.

— Ялівцевий вогонь… у каміні безбарвних цеглин, — іще сказав він.

У цю мить Вольф досяг верха скелястого муру. Неначе крізь сон відчув під пучками холод сталевої кліті, а на обличчі — ляпаси вітру. Від одного такого сильнішого подмуху Вольф мало не розчепив пальці.

— Досить лише захотіти… — цідив він крізь зуби. — Я завжди міг долати свої бажання…

Він розчепив пальці, розслабив м’язи, обличчя його пом’якшало.

— Але я вмираю, випивши їх до дна…

Вітер одірвав його од кліті, підхопив і закрутив у вихорі.

— Ну що? — спитала Ліль. — Пакуємо валізи?

— Пакуємо, — відповіла Грайвесна.

Вони сиділи в кімнаті Ліль на ліжку. Обличчя в обох були втомлені.

— І щоб ніяких серйозних чоловіків, — сказала Грайвесна.

— Ні, — сказала Ліль. — Нікого, крім неприторенних гультяїв. Отих, що вміють танцювати, гарно вбираються, чисто виголені і носять рожеві шовкові шкарпетки.

— А мені більше подобаються зелені, — вставила Грайвесна.

— І які їздять на двадцятип’ятиметрових машинах, — вела далі Ліль.

— Так, — сказала Грайвесна. — І вони плазуватимуть в нас у ногах.

— Навколішках і на пузі. Купуватимуть нам норкові манто, мережива, прикраси і найматимуть служниць.

— У фартухах з органді.

— А ми будемо до них холодні, — сказала Ліль про тих чоловіків. — І не приховуватимемо цього. Й ніколи не питатимем, звідки в них гроші.

— А якщо побачимо, що вони розумні, покинемо їх.

— Це буде просто чудово! — захоплено вигукнула Ліль.

Вона підвелась і на кілька хвилин вийшла з кімнати. Потім повернулася з двома величезними валізами.

— Ось, — кинула вона, — кожній по валізі.

— Я зроду її не наповню, — сказала Грайвесна.

— Я теж, — погодилась Ліль, — але вони такі солідні. До того ж легше буде нести.