Артём Чапай: Червона зона

Здається, я зрозумiв, що це гупає.

Коли ти другу добу сам на сам, ти намагаєшся прислухатися до далеких звуків – але не розумiєш, чи вони справжнi. Широко розплющуєш очi в темрявi пiд мiшком, намагаючись вловити хоч трохи свiтла. За його кольором пробуєш угадати, яка зараз пора доби й чи це свiтло проходить крiзь вiкно – якщо тут є вiкно – чи воно штучне. Потiм приходять галюцинацiї.

– Нi, нам потрiбна життєва iсторiя, I warn you. Яке життя в червонiй зонi? Розповiдай так, щоб у зеленiй зонi було зрозумiло. Ти жив i там, i там. Арник з R-зони не зможе розповiсти так, щоб менi, жирiку з green-зони, було цiкаво. Арник не має освiти, щоб розповiсти. Не має точок дотику з жирiком. А жирiки, що опускаються i падають в R-зону, губляться там назавжди, – мiстер Ворнер припинив гупати.

Вiн що, завжди це носить у кишенi?

Коли приходять галюцинацiї, намагаєшся вiдволiктися на вiдчуття тiла. Сподiваєшся, вони справжнi: зводить живiт вiд голоду, пересохло в ротi вiд спраги. Навiть бiль у зв'язаних руках. Це справжнє. Бо галюцинацiї стають спогадами. Ти їх женеш. Концентруєшся на тут i тепер. Металевий присмак кровi на розпухлих яснах. Намацав язиком дiрку, де останнiм ударом вибили пломбу. Знайшов i пломбу. За смаком схоже на вапно, яке в дитинствi відколупував вiд стiн. У дитинствi стiни були просто стiни, ними тiльки починали дiлити зони, та й то в iнших країнах. А ти мiг iти, куди хочеш. Перший спогад тягне за собою решту спогадiв.

– Тож i нам пощастило, i тобi. I тобi, Тонi, I warn you. Рiдко ворог свободи сам отак приходить на КПП з червоної зони, – мiстер Ворнер м'яко засмiявся. – Це так наївно, що й не назвеш це дурним. Але тобi пощастило. Така iсторiя й такi задатки! Мен! Ти ж був журналiстом, умiєш писати. Кожен журналiст мрiє стати письменником, правильно? То давай. Такий шанс, – мiстер Ворнер нiби плескає мене голосом по плечу.

I знову: гуп, гуп. Може, це частина спортивного iмiджу.

Коли ти сам, почуттiв тiла не вистачає назавжди – так чи iнакше, спогади повертаються, i думки заводять не туди, куди потрiбно, нi, нi, не треба, так, так, досить, господибожемiй, так! Аби лише цей мiшок зняли. Щоб тiльки були зовнiшнi подразники. Як був, так i лишився боягузом. Я досi хочу жити, попри все, я досi хочу жити й зберегти подобу психiчного здоров'я.

Йому сказали, що я згоден. Вiн знову прийшов у камеру.

– Приємно познайомитись, нарештi. Ти зараз не такий симпатичний, як я бачив на фото й вiдео. Але нiчого, оклигаєш. Ми про це подбаємо. Пiдписуй. У нас усе чесно, – сказав мiстер Ворнер. – Ти свiй профiт отримаєш.

Тепер не тiльки голос, я нарештi його бачу. Пiдтягнута фiгура. Йому рокiв сорок, але шкiра на лобi та щоках гладенька, як у десятилiтнього. Дуже засмаглий. Пшеничне волосся зачесане назад, воно трохи свiтлiше за обличчя. Калiфорнiйська усмiшка, вiдбiленi зуби. Вiн у бiлоснiжнiй футболцi з комiрцем.

I так, я вгадав. Вiн гупає об пiдлогу камери яскраво-жовтим тенiсним м'ячиком.

Як приємно, коли з зап'ясткiв зняли пластикову стрiчку. Я покрутив кулаками, щоб розiм'яти затерплi руки. Передi мною переносний столик, на ньому контракт. Спершу стилус iз брязкотом випав на пiдлогу з пальцiв, у яких не вiдновився кровообiг, але з другої спроби я пiдписав.

– Sh-sh-shit! – зашипiв мiстер Ворнер.

Вiн влучив м'ячиком у пляму моєї напiвзагуслої кровi на пiдлозi камери, м'ячик вiдскочив йому в руку, й тепер вiн дивиться на свою долоню з огидою.

– Окей, – сказав вiн, не пiднявши погляд на мене, – тобi дадуть можливiсть працювати. Тепер ти наш asset. Цінність.

Мiстер Ворнер пошукав поглядом, об що витерти руку, не знайшов, розвернувся й вийшов iз камери.

Того разу в батька не знайшлося жарту. Вiн узяв мене пiд руку й мовчки, з силою потягнув у темряву бiчної вулички.

Я послизнувся на мокрiй брукiвцi, але батько мiцно схопив мене за бiцепс i не дав упасти. Боляче. Я вiдчув кожен батькiв палець окремо, з такою силою вiн тиснув.

Здається, то була Госпiтальна, бо пам'ятаю, що ми пiшли з площi Вiрменський Ринок донизу. В каньйон. Забудову в центрi Кей-Пi Сiтi для туристiв залишили середньовiчну, тож вулички вузькi та кривi. У темрявi, на мокрому камiннi стiн i чорнiй брукiвцi вiдблискувало тьмяно-жовте свiтло лiхтарiв. Лiхтарi свiтили слабко, їх було мало, деякi розбитi. Туристам розповiдали, нiбито це червона зона. Звiсно, це була зелена зона, замаскована пiд червону з комерцiйною метою. Й вона перебувала пiд потужною охороною блеквотерiв – найманцiв iз приватних корпорацiй, якi поєднують функцiї армiї та полiцiї. Нiхто й не згадував, чому блеквотери так називалися. Iм'я стало дженериком.