Артём Чапай: Червона зона

Дверi в бiк червоної зони вiдчинялися тiльки зсередини. Я обома руками натис на ручку – широку горизонтальну планку. Клацнуло, i я ступив у пiтьму.

Зробив кiлька крокiв – i вліз у калюжу рiдкої грязюки. Відразу мокрий холод у правій туфлі.

– Ф-фак.

Я спробував перескочити калюжу, але лiва нога послизнулась, я ледь не впав спиною назад, розтягнувся, скiльки мiг, i тут-таки вiдчув бiль у сухожиллях мiж ногами.

Менi здалося, що хтось у темрявi захихотiв. Я швидко пiшов далi, до силуетiв одноповерхових будинкiв, i обернувся назад.

Стiна з цього боку, наскiльки я мiг бачити, мала iнший вигляд. З боку зеленої зони вона сiра й гладка, мiсцями навiть iз графiтi. А тут були масивнi металевi дверi КПП, з яких я щойно вийшов, а навколо з бетону стирчали металевi шпицi з накрученою на них рiжучою стрiчкою.

Бiльше в пiтьмi я не бачив. Треба було йти. Я обернувся. Будинки, мiж якими я опинився, стояли нерiвним рядком, але подоба вулицi збереглась. Одноповерховi хати. Вуличного освiтлення нема, лише в окремих вiкнах слабко свiтиться. Мiсцями блимає, наче вiдкритий вогонь. Може, це i є вiдкритий вогонь.

Мої м'язи напружилися, коли я пiшов між будинки. Так i чекав, що мене враз пограбують, уб'ють i поглумляться над тiлом. У першiй хатi по праву руку були вибиті шибки. Здається, там нiхто не жив. Дах покошений, черепиця мiсцями провалилась і зяяла чорними дірами. Я не одразу зрозумiв, що квартали, в якi заходжу – це i є знаменитi слами. Досi, коли чув це слово чи тим паче його вiдповiдники – трущоби, нетрi – в уявi виникали неосяжнi мiськi джунглi. А виявилося, що кварталу низькоякiсного житла зовсiм не обов'язково бути великим, щоб бути сламом.

– Ей, ти! – почув я лiворуч й ледь не пiдстрибнув.

У темрявi засмiялись, i хтось тихо сказав:

– Жирiк.

– Закурити не буде? – озвався перший, дзвiнкий голос. Його власниковi було не бiльше п'ятнадцяти.

– Н-не курю, – я швидко пройшов уперед.

– А якщо знайду? – сказав менi в спину дзвiнкий голос.

Я прискорив крок. Менi вслiд знущально засмiялися.

– Третя хата вiд моста! – крикнув дзвiнкий голос.

Я не обертався й не сповiльнював ходи, аж поки вулиця не зробила поворот. Здається, будинки тяглися тiльки в один-два ряди з кожного боку, бо мiж ними я часом бачив повну чорноту. Мабуть, поле.

Серце перестало калатати, i я усвiдомив, що морщу нiс. Це був запах давно немитих людських тiл, непраного одягу. Я звiдкись пам'ятав його. Мабуть, з дитинства. В зеленiй зонi такого не допускають.

Пiд ногами хлюпала холодна юшка. Вона додавала свого гнилiсного запаху, але вiн був не такий гидкий, як людський.

Я озирнувся, притулився до якоїсь стiни спиною, щоб бачити в обидва боки, i зняв праву туфлю. Це мiське взуття з зеленої зони тут не годилося. Я перевернув туфлю, щоб вилити юшку, а тодi спробував вигребти болото пальцями. Гидко. Тепер щось таке буде постiйно? Краще б одразу в тюрму. Розумiю, чому майже нiхто не тiкає в червону зону.

Я витер пальцi об стiну, на яку спирався. Стiна була шорстка. Надягнув мокру туфлю. В нiй плямкало при кожному кроці.

Очi призвичаїлись до слабкого свiтла з вiконець. Здається, отвори були затягнутi полiетиленом. Будинки сламу були старi. Халупи. Тут i там з-пiд облiзлого шару вапна визирали дошки, сiно i якась труха. Мiж справжнiми хатами тулилися добудови з фанери й шиферу.

I бiля будiвель вгадувалися люди. Я радше вiдчував їх, нiж бачив. Тихий гомiн, хлюпання, плямкання й недобрий смiх. Коли я проходив, вони обривали розмову й мовчки стежили за мною. Потiм знову починали тихо говорити й чимось хлюпати.

Я шукав смiтник. Урну чи бак. Нiчого схожого не знаходив. Просто посеред холодної юшки валялися пластиковi пакети, уламки шиферу, обгортки вiд їжi. Мiсцями смiття лежало втоптаними в болото купами. На одну з таких я i скинув усi свої гаджети. Порпався в усiх кишенях, щоб не залишити й найменшого.

Завагався, що робити з ай-дi. Батько не сказав, чи потрiбен iдентифiкацiйний документ у червонiй зонi, та й навряд чи знав. Де-де, а в документi точно є чiп, який так просто не дiстанеш.

Я втупився у своє усмiхнене обличчя на пластику. Потiм узявся пальцями за краї картки, згинаючи й розгинаючи її, поки не зламав навпiл. Тодi кожну з половинок – навпiл. Потiм кожну з четвертинок. Далi розламати не мiг, пучки пальцiв болiли, стискаючи краї пластику. Я зсипав уламки з долонi на землю, вiдчуваючи, як вiд низу живота до горла пiднiмається холодна порожнеча.

Менi не дали насолодитися стражданням. Я рвучко повернув голову лiворуч. До мене йшло троє людей. Я нахилився до купи смiття, витяг звідти пiвцеглини й пiдняв у руцi так, щоб вони побачили.