Артём Чапай: Червона зона

Але я сидiв у цiй кабiнi, й менi вже було не так гидко. Й навiть не так страшно.

– Куриш? – Валера простягнув пачку сигарет.

Я повагався i взяв одну. Сигарета була без фiльтра.

– Взагалi-то я кинув, – зiтхнув я.

– Тут не доживеш, аби померти вiд курiння, – засмiявся Валера.

Вiн прикурив менi, потiм собi. Я закашлявся вiд першої затяжки. Ще й пiсля вчорашнього дощу болiло горло. Менi сподобалась Валерина рацiоналiзацiя. Вчора я мокнув i мерз, потiм спав у вогкому й холодному – що менi тепер одна сигарета?

Пiсля кiлькох затяжок я сидiв очманiлий: давно не курив. Ноги й руки зробилися ватні, у кiнчиках пальцiв поколювало. Я трохи сповз по дерматиновому сидiнню й вiдчув, як липка футболка клеїться до спини, але зараз це було не так неприємно.

– То за що тебе звiльнили, Тоха? – запитав пiсля хвилини мовчання Валера.

– Ну, я журик… – почав я. – Був журиком.

Я вирiшив казати правду, хоч i не всю. Розповiв, як кiлька рокiв працював в одному копi-агентствi. Але кiлька тижнiв тому лихий мене поплутав написати, ну, статтю не статтю, а такий собi опiньйон. Я написав як, за даними Всесвiтньої органiзацiї охорони здоров'я, в REE-17 за минулий рiк 20 тисяч людей померли вiд поганої води. Це було на 4 тисячi бiльше, нiж рiк перед тим i ще на 2 тисячi бiльше, нiж два роки тому. ВООЗ давав данi по всьому свiту, але я взяв саме сусiдню з GEE-17 зону. Географiчна близькiсть. I поруч у статтi я поставив графiк зростання цiн на бутильовану воду. Вони корелювали. Нi, не те щоб менi дуже це болiло – для мене 20 тисяч померлих були цифрою, не бiльше. Я радше хизувався своїми iнтелектуальними здiбностями: ага, що я розкопав! I без узгодження вивiсив данi у свiй блог на сайтi агентства. Проблема виявилась у тому, що власники нашого агентства i монополiсти на бутильовану воду в довколишнiх зонах – це практично тi самi люди. Мене звiльнили, а за запис у блозi вибачилися перед публiкою як за манiпулятивний.

– Я думав, демократи проти цензури, – пихнув димом Валера.

Я вiдчув у його голосi iронiю.

– Це ж не цензура, – знизав плечима я. – Звичайна корпоративна етика.

Валера промовчав. Ми саме проїздили через невелике поселення – суцільний слам. Валера зменшив швидкiсть i уважно дивився на дорогу, бо на проїжджiй частинi копирсалося багато дiтей iз лопатами. Дiти в гумових чоботах i в заляпаному брудом одязi перекидали напiврiдку грязюку, змiшану з гравiєм, з одного мiсця на iнше.

– А що це вони роблять? – запитав я.

Я пригадав, як онук господарiв хати, де я ночував, вiд цiкавостi ледь не зазирав менi до рота, поки я снiдав хлiбом iз чаєм, якi отримав вiд його баби з дiдом. Хлопчик тодi збрехав менi, що йому тринадцять. Пiзнiше вiн взув гумовi чоботи, взяв бiля дверей лопату й вийшов разом зi мною.

– Вдають, нiби ремонтують дорогу, – сказав Валера. – А водiї вдають, нiби вiрять.

Вiн запхав руку в кишеню, вийняв жменю монет i, прицiлившись, кинув їх на суху дiлянку бiля дороги. Кiлька найближчих дiтлахiв одразу покидали лопати й побiгли збирати грошi.

– Печально це все. Бльхх! Друга половина двадцять першого столiття, а ми помираємо вiд ххйової води, вiд дебiльної кишкової палички. I вiд холери, вiд туберкульозу, вiд СНIДу. Вiд ххдьських вилiковних хвороб. Лише тому, що бiднi. Ти знав, що до 2020-х смертнiсть вiд тюбика, наприклад, падала? Тодi ще лишалися безкоштовнi програми лiкування. А цi дiти, ххть, якi замiсть школи лопатами махають i навiть нормально читати не вмiють? I що їм свiтить у життi?

– Ну, це їхнi батьки виннi, раз не платять їм за школу.

– Ти ж, мабуть, не знаєш, що колись i школи були безкоштовнi? – скривився Валера.

Я так на нього подивився, що вiн криво посмiхнувся у вуса:

– Що, ххть, дивуєшся, що якийсь сраний воділа про таке говорить? – вiн побачив у моїх очах згоду й пояснив: – Я ж теж не завжди жив у червонiй зонi. Колись був, не повiриш, професором, iтiть. Професором соцiальної iсторiї! – вiн пiдняв палець догори. – Ти хоч знаєш, що це таке, журналюго? Школа анналiв, – Валера пiдкреслено протягнув звук «н».

– Ну, були професором, – сказав я. – I що сталося?

Валера насупився:

– Вилетiв, як i ти. Як i доххя народу.

– Давно?

Вiн примружився, пригадуючи й дивлячись на дорогу:

– Моєму Ромi тодi було рокiв десять… Мабуть, оце шiстнадцятий рiк пiшов, як ми в ред-зонi, – вiн посумнiшав, але через кiлька секунд повернувся до мене i жвавiше сказав: – Але, Тоха, не знаю як тепер, а тодi було по-iншому. Тодi ми боролися рiк чи пiвтора, позичали грошi, просили родичiв. А ти скiльки тижнiв як роботу втратив? Два?

Я опустив голову. Менi хотiлося йому довiритися, проте я не мiг отак одразу розповiсти все. Валера пiдморгнув: