Артём Чапай: Червона зона

– Заходьте, – сказав вiн.

I зник усерединi, залишивши дверi вiдчиненими. Я зiщулився, щоб за комiр не натекла вода з даху, i пройшов усередину.

Спертий запах людського тiла. Дерев'янi стiни з грубих дощок – краще не торкатися, щоб не загнати скалку. На стiнах висять iкони Iсуса та Божої Матерi у вишитих рушниках.

В одному мiсцi на пiдлозi металеве вiдро, в iншому – пластиковий тазик, у них крізь дах скапує вода.

По центру кiмнати на довгому дротi звисає зi стелi лампа зi склом, але не електрична. Всерединi горить живий вогонь. Здається, це гасова, я в музеї колись таку бачив.

Пiсля темряви вулицi при цьому свiтлi менi було видно старi кушетки та дивани з обдертою обшивкою. Всi були зайнятi. Двоє дiтей, дiвчинка приблизно семи й хлопчик десяти рокiв, спали поруч на однiй кушетцi. У двох кутках – здоровенний мужик, спиною до кiмнати, та баба пiд купою ковдр. Баба без упину глухо кашляла.

Худий згорблений дiд, який мене запросив, мовчки дiстав ковдри й показав менi мiсце на пiдлозi. Я не зрозумiв. Вiн крекнув i нахилився, щоб менi постелити.

– Дякую вам, – прошепотiв я.

Дід мовчки кивнув й полiз пiд ковдри до баби, що продовжувала кашляти.

– Спи, спи, – сказав їй дiд. Але баба не спала.

Я роззувся, лiг на ковдру на пiдлозi й пiд покривалом скинув з себе мокру куртку та штани. Все одно було мокро. А ще твердо. Я згорнувся калачиком i спробував зiгрiтися.

Як це буває, коли затиснешся, я трохи збудився, просто вiд механiчного подразнення. Я згадав, що два тижнi не був iз жiнкою. Вiд тiєї гидкої сварки з Нiною. Але тепер менi не хотiлося нiчого такого, і мабуть, навiть якби я зараз був сам, то не став би й мастурбувати, менi хотiлося людського тепла. Жiночого тепла. Але коли я став про це думати, то уявляв не свою тепер уже колишню дiвчину Нiну, а ту маленьку смагляву жiнку, з якою розмовляв на сходах Гостинного двору в останнiй вечiр у GEE-17, пiсля того, як мене звiльнили. Я згадав, як пiдсiв до неї, згадав її мiнiатюрну фiгуру, тихий глибокий смiх у вiдповiдь на мої несмiшнi дотепи, згадав, як вiдчув тепло її долонi, коли вона прощалася. В нiй вiдчувалася тепла впевненiсть, якої менi зараз бракувало. Чи все з нею добре?

Вночi дощ посилився, баба кашляла глухiше. У мене почалася гарячка, я мерз i водночас пiтнiв, i менi снилося, як блеквотер у чорнiй формi, в касцi з закритим обличчям падає, хапаючись рукою за шию, а з-пiд долонi, з-помiж пальцiв проступає кров, вiн хрипить, а я, тiкаючи, загрузаю в рiдкiй багнюцi спершу по кiсточки, далi по колiна, в ногах у мене мокро, навколо стоять три дiди-арники й по-дурному хихочуть, а велетенська, в пiвнеба, бабега в циганському яскравому шматтi показує на мене пальцем i кричить «педрила!», з-пiд нiг у мене з рiдкого болота лiзуть щурi, вони дряпаються вгору по моїх грудях до обличчя, я вiдпихаю їх руками й вiд цього менi стає гаряче, я пiтнiю й вiд поту стає холодно водночас.

– Слухай, не ххи менi мозок! – видихнув велетень. – Ти, ххть, їдеш, ххах, чи нi? Менi ще двi доби ххздячити до Сiмнашки, ххах.

Водiй замiсть кожного складу, який ковтав, iз силою видихав повiтря.

Вiн вiдчинив дверцята вантажiвки з боку узбiччя й дивився на мене з високої, вкритої шаром засохлого болота кабiни, так що його чорна кучерява голова та вуса були на висотi двох метрiв надi мною. Я мусив вiдступити на кiлька крокiв назад i задерти голову.

– Та сiдай, ххах! Не бiйся, ххти не буду! До жiнки їду!

У перший момент щiльнiсть його силового поля змусила мене шарпнутися назад. Але вiн мав при цьому такий доброзичливий вигляд i так лагiдно усмiхався, що я наважився:

– Але у мене мало грошей, – натякнув я.

Водiй розреготався.

– Нiчого. Приїдемо, ххах, дам тобi ганчiрку, помиєш менi

машину.

Я з сумнiвом оглянув його транспорт. Це була фура з двома причепами, бiльше схожа на старовинний поїзд, нiж на машину. Тягач мав металевi гусеницi ззаду та величезнi колеса спереду. На брудно-оранжевому металевому кузовi мiсцями проступала iржа. Обтягнутi темно-синiм пластиком причепи були вкритi шаром сiрої пилюки.

– Та жартую, ххах, – сказав водiй, побачивши, як я дивлюся на його махину. – Сiдай, ххть, i поїхали. Тiльки свої гiвнодави витри, ххах, об сходинку.

Я обшкріб болото зi щойно куплених ношених черевикiв об нижню залiзну приступку. Щоб залiзти в кабiну, взявся за металевий поручень i пiднявся на кiлька металевих сходинок. Гусениця тягача, через яку я переступив, була залiплена щiльним шаром глини.

– Сильнiше! – сказав водiй, i я вiдчинив дверцята i грюкнув ними ще раз, тепер щосили. – О, це дiло. Поїхали, братику! Ти взагалi куди?