– Та забий, я ж не бляк, допитувати не буду.
У тутешнiх червоних зонах блеквотерiв називають виключно бляками. Мабуть, логiчнiше було би блеками, але для мiсцевого населення склад «бля» краще передає ставлення до найманцiв.
– Краще я сам тобi щось розкажу, – сказав Валера. – Знаєш, що то був за вибух у GEE-17?
Я глянув на нього.
– Пробили стiну, щоб винести в ред-зону партiю iзонiазиду, – сказав Валера. – Це не наркотик, це лiки вiд туберкульозу, – додав вiн у вiдповiдь на мiй погляд.
Потiм Валера замовк, чекаючи на мою реакцiю.
Пауза.
– Крадений?
– Нє, ххть, куплений, – вiн раптом роздратувався.
Я подумав, що краще не казати Валерi, як думає бiльшiсть у зеленiй зонi про drug-терористiв i драг-дилерiв. Журналiстiв у гайд-буках учать називати їх саме так. Байдуже, що це вводить в оману, бо глiнгом слово drug означає як наркотики, так i лiки.
Валера озвався знову. Вiн говорив тихо:
– У вас там вважають, що грабувати склади – величезний злочин, а ще бiльший – коли драг-трафiканти пiдривають стiну. А не злочин – добитися монополiї, знищити дешевi дженерики, а тодi на свої захищенi патентами ліки пiдняти цiни до хмар – i хай люди здихають? У вас там у зеленiй зонi нiхто про це не думає?
Я тихо сказав, що тепер я тут, у червонiй зонi. Та й неправда. Дехто в зеленiй зонi про це думає.
Менi здалося, що для Валери це болюча тема. Щоб заспокоїти його та примиритися, я розповiв про Пола. Мiй брат, комп'ютерний гiк, пiсля школи пiшов учитися до блеквотерiв. Хотiв займатися системами стеження та пошуку, щоб боротись iз терористами та ворогами свободи. Пол не розповiдав, що саме вiн там дiзнався. Проте вже через кiлька рокiв вiн хотiв пiти вiд блеквотерiв. Але контракт передбачав велику неустойку, якби Пол його розiрвав. Єдиний спосiб, щоб звiльнитися – за станом здоров'я. Пол був здоровий фiзично, але вiн почав вдавати депресивнi розлади. З розповiдей брата, прикидатися треба було не так уже й сильно. Врештi, за кiлька мiсяцiв, Пол вдав спробу самогубства. Вiн сильно порiзав вени, тiльки розрахував, щоб його встигли знайти. Пiсля того, як порiзав вени, вiн уже не був упевнений, чи хоче, щоб його врятували. Але його таки знайшли в казармi й вiдкачали.
Батькам Пол не розповiдав зайвих деталей.
Грошi за розрив контракту з Пола справдi не взяли. Натомiсть, його на кiлька мiсяцiв вiдправили до психушки. Що було там, вiн не розповiдає й менi. Але колись веселий – тепер вiн мовчазний. Закрився в собi. Пол став програмером i продовжив вивчати системи стеження та пошуку людей. Але тепер iз протилежною метою. Вiн приєднався до якоїсь групи, що бореться з подiлом людства на зеленi та червонi зони.
хня група знаходить i намагається оприлюднювати iнформацiю про те, яку цiну людство платить за стiни. Про злочини блеквотерiв. Правда, вiльну пресу не дуже цiкавить їхня iнформацiя. Кажуть, вона незбалансована.
Нехай Валера знає, що не всi в зелених зонах – це клятi жирiки, котрих нiчого, крiм Успiху, не цiкавить.
Валера дивився на дорогу й курив.
– А ти? – запитав мене вiн.
– А я нiколи про це не думав, – зiзнався я. – Та й зараз, якщо подумати… Цi товаришi Пола – iдеалiсти. Всi ж не можуть жити в зелених зонах, на всiх мiсця не вистачить.
Валера на це не вiдповiв. Ми саме обганяли хирляву вантажiвку, яка ледь рухалась у багнюцi. Йому довелося зосередити увагу, щоб з одного боку не зачепити її гусеницями, а з iншого не зсунутись у канаву.
– Ципердюк, Ципердюк… – пробурмотiв Валера, коли завершив обгiн. – А я думаю, де чув прiзвище?
– Хм?
– Це ж Пол Ципердюк, той що публiчно злив iнфу, як бляки стежили за такою органiзацiєю – «Їжа замiсть бомб»?
– Угу. Знайшов кого захищати. Цю «Їжу замiсть бомб» iще з 2006 року пiдозрюють у тероризмi.
Валера хмикнув, i ми знову якийсь час їхали мовчки. Потiм я не витримав. Я намагався говорити про те, що би нас iз ним примирило. Розповiв, як власники приватних гелiкоптерiв називають тих, хто, як я, досi лiтає в омнiкоптерах. Омнюки. Розповiв, як омнюки бояться, що омнiкоптери скасують. Тодi вони не зможуть перелiтати з житлових зелених зон у робочi. Адже дорiг крiзь червону зону для жирiкiв не лишилося – надто дорого було б їх охороняти. Тож якщо скасують омнiкоптери – тi, хто не має приватних гелiкоптерiв, просто не зможуть заробляти. Не всiм жирiкам живеться солодко, багато хто постiйно труситься – на гранi падiння в червону зону. I я не знав жодного, хто би потiм знайшов точку G й повернувся.
Чому ж я сподiваюся, що повернусь я?
Намагаючись розпитати про червону зону, я натикався на озлоблення Валери. Коли ми проїздили крiзь черговi слами – я запитав, чому будинки туляться бiля дороги. Вiн знов роздратувався й показав на дротяний паркан. На ньому мiсцями висiли таблички «приватна власнiсть». Упродовж 2020-х, сказав Валера, практично всю землю скупили за безцiнь кiлька концернiв. Тепер земля якщо й не використовується – жити на нiй заборонено. Концерни лише наймають скiльки їм треба працiвникiв, часто сезонних. А що не використовують для сiльського господарства – йде на мисливськi угiддя, на гольф-клуби тощо. Вигiднiше здати в оренду вiдразу тисячу гектарiв лiсу одному багатому жирiку, нiж по кiлька соток арникам. Колись були спроби займати землi для поселення. Швидко прилiтало три-чотири гелiкоптера блякiв – i арники не мали шансiв. Села практично вимерли впродовж 2030-х, лишились оцi люди при дорозi, радi, якщо їх наймуть на сезон саджати яблунi навеснi чи збирати врожай восени.
Читать дальше