Артём Чапай - Червона зона

– То я буду бiля їдальнi в пiвкiлометрi вiд КПП, – сказав Валера. – Ну, ти мiй трак упiзнаєш.

Вiн шарпнув пiвтораметровий важiль серед пiдлоги кабiни, тягач затремтiв, збавив швидкiсть. Двигун Валера не вимикав.

– Дякую вам! – сказав я.

Я сподiвався, що ми невдовзi побачимося.

Валера потис мою долоню своєю ручищею. Я вiдчинив дверцята. Знадвору вiйнуло холодом, аж я зiщулився. Переступив через бортик i став гiвнодавом на гусеницю. Розвернувся обличчям до кабiни та спустився залiзними сходинками, тримаючись за поручень.

Вусате обличчя Валери з'явилось у дверцятах кабiни:

– Удачi тобi, братику!

Вiд цього «братику» менi стало трохи теплiше. Тягач рушив, i я з сумом дивився йому вслiд.

Лiворуч вiд дороги було кладовище з соснами, як i казав Валера. За його iнструкцiями я пiшов праворуч – заглиблюючись у двори дев'ятиповерхiвок. Це була невелика, порiвняно з REE-17, червона зона. Валера казав, що колись тут було базарне мiсто.

По свiтло-сiрому небу повзли теж сiрi, але темнiшi хмари. Пiзня цього року весна, подумав я.

Дев'ятиповерхiвки були старi, також сiрi. Стiни облупилися. Я пройшов мiж двома будинками, відстань між кутами яких становила усього метр. Будинки по всiй тридцятиметровiй висотi сполучали бетоннi плити з фiгурними дiрками. Лише внизу плити не було – такий собi прохiд.

Я зайшов у двiр. Перед пiд'їздом сидiло навпочiпки пiвдесятка чоловiкiв у вiцi вiд двадцяти до сорока рокiв. Однi курили, iншi лузкали насiння соняшника.

Я прокашлявся i пiшов до них. Вiдчув, що колiна тремтять. Запхав руки до кишень, щоб не бачити, чи тремтять i руки.

Валера казав запитати койота.

Як пояснював вiн менi, поки ми їхали, койот – це людина, яка нелегально переводить через кордон. Такi люди iснували – не мiг не розповiсти Валера – ще коли кордони зводили переважно мiж державами. Койоти, якi дали назву професiї, водили з Мексики до США. Здається, саме там у жирiкiв виникла iдея вiдгороджуватися фiзичною стiною. Тодi латiнос помилково вважали всi Штати однiєю великою зеленою зоною. Мексиканцi ж, наскiльки я зрозумiв, i дали першу назву грiнзонiвцям – грiнго. Тiльки ж тодi зони ще не називалися зеленими та червоними, та й назва грiнго iснувала до того, як мiж Мексикою та США збудували роздiльну стiну. Я не зовсiм розумiв.

Звiсно, мексиканцi помилялися. Не всi США були однiєю грiн-зоною, хоча, щоб переселитися туди, й потрiбна була грiн-карта. Всерединi самих Штатiв iснували зеленi та червонi зони. Й саме звiдти пiшла мода вiдокремлювати зеленi зони стiнами – грiн-зони тодi називалися gated communities, тобто спiльноти за воротами.

Назва професiї койота поширилася по всьому свiту. Держави iснують i в серединi двадцять першого столiття, але тепер значно бiльше значення має не країна, а в зеленiй ти зонi чи в червонiй. З червоної в зелену зону не вiзьметься перевести жоден койот. А от через кордони мiж червоними – легко.

Один із чоловiкiв, якi сидiли навпочiпки, неголосно сказав щось iншим, i всi голови повернулися в мiй бiк. При цьому жоден не пiдвiвся.

– Менi потрiбен койот, – надто голосно сказав я.

Валера казав поводитися нахабно, але я вiдчув, який у мене тонкий, майже писклявий голос.

Чоловiк у картатому кашкетi й темно-синьому спортивному костюмi, рокiв тридцяти, сплюнув на землю вбiк. Вiн був дуже худий. Всi вони були худi.

– П'ятдесят баксiв, – сказав вiн.

Тiльки не просити, казав Валера. У мене пiсля купiвлi гiвнодавiв залишалося всього сорок нових доларiв.

Я сплюнув на землю, як вiн перед тим:

– Я зекономити хочу. А так менi легше самим блякам заплатити.

Чоловiк у кашкетi подивився на мене без довiри:

– Скiльки?

– Десять максимум.

– Двадцять.

– П'ятнадцять.

Вiн iще раз сплюнув, але пiднявся:

– Ходiмо.

Вiн свиснув i хитнув головою. З кола чоловiкiв пiдвiвся ще один, дуже схожий на нього. Очевидно, брат. Теж у спортивному костюмi, теж у картатому кашкетi.

Я пiшов за цими двома. Решта кивками попрощались iз братами й лишилися сидiти навпочiпки.

– Я тобi не вiрю, – попередив мене старший.

Я мовчки йшов за ними.

Валера казав, що КПП було на мосту через рiчку. Вiн висадив мене за кiлометр перед ним. Тепер брати вели мене далi між облiзлих сiрих дев'ятиповерхiвок перпендикулярно до дороги, у правий бiк. Мимохiдь я здивувався, що будинки збудували давно, а дерева мiж них ростуть малесенькi, нiби посадженi кiлька рокiв тому. Дерева були ще голi. Навiть бруньки не набрякли. Мiж будинками дув холодний протяг. Я втягнув голову в плечi, став спиною до вiтру i прикурив сигарету з пачки, яку дав з собою Валера. Сигарету довелося тримати близько до переднього кiнця великим i вказiвним пальцем, щоб вогник був усерединi долонi й не гаснув на вiтрi. Валера пропонував iще й грошi, про всяк випадок, але я вiдмовився. Був надто делiкатний. Надто жирiк.