Йоун Колфер - Список бажань

Страшно навіть подумати, Лоурі виглядав жалюгідно. Дощ зіпсував увесь його новий одяг, а по щоці стікала цівочка болота. Він не дихав. Проте Меґ помітила спалах. Помаранчевий спалах за правим очним яблуком.

Меґ поклала один камінець йому на чоло, і той розтанув, як лід на сковороді. Наслідки не забарились. Макколові очі враз широко розплющилися, і він удихнув повітря на повні груди, наче нирець за губками.

— Меґ? — Він удихав краплі дощу. — Я?..

— Ні, — відповіла його помічниця, — ти живий. Тільки не знаю, як надовго. Але що живий, то напевно.

Лоурі виплюнув землю й черв’яків.

— А ті… інші істоти?

— На щастя, здається, померли.

— А ти?

Меґ знизала плечима.

— Не знаю. У мене є ще один камінець, тому я можу тут трішечки побути. Якщо не заперечуєш.

Лоурі кволо усміхнувся.

— Звичайно, було б добре. Хто ще витримає мій стогін?

На цьому можна було б поставити крапку. Все обернулося для всіх щасливо. Для всіх, крім Франко. Він лежав нерухомий. Ще не мертвий, проте відтепер він і не житиме по-справжньому. Ніхто не заслуговує на таку долю.

Меґ подивилася на Лоурі. Вони обоє знали, що треба зробити.

— Прощавай, — сказав Лоурі просто.

— Па-па, — пробелькотіла Меґ. Вона мусила розпрощатися швидко, а то не розпрощається.

Камінець ввійшов у Фрáнкове чоло, змиваючи геть роки. В очах знову засвітилося життя. Він знову був самим собою, але іншим собою.

Меґ узяла в руки голову свого вітчима.

— Він тобі показав, на що це схоже? — запитала вона.

Франко ствердно кивнув, жах пекла ще не стерся з його пам’яті.

— Добре. Не забувай же.

Вітчим похитав головою. Навіть якби й хотів, він би не зміг забути. Здається, життя змінювалося.

Звичайно, віддати камінець своєму нестерпному вітчимові було справою найчистішого добра. Спалах лагідного білого світла підхопив Меґ і легенько поніс до початку тунелю.

Атлантичний океан котив свої хвилі до Америки. Лоурі з круглої вежі дивився, як той стишується. Неймовірно солодко бути живим і милуватись природою довкола.

У нього тепер є ще трохи часу, він знає. Спасибі Меґ. Вона щось таке подарувала йому. Що саме, він не знає, проте певен, що тепер не марнуватиме часу, сидячи вдома й плачучи над собою. У нього в кишені лежить папірець з номером телефону Сессі Ворд і Visa з рештою грошей.

Хоробрий сонячний промінчик пробився крізь завісу хмар і зігрів йому чоло.

— Дякую тобі, помічнице, — прошепотів старий у небо і плюнув із Маминої скелі.

Меґ підлітала все ближче до розвилки. Угору чи вниз? Мить істини. Меґ аж замружилась від палючої жаріні пекельних воріт. Чорні від сажі істоти вистукували ратицями і виловлювали вилами нещасних грішників. Меґ затамувала подих, чекаючи, що невидима сила ось-ось потягне її донизу. Але цього не сталося. Меґ спокійнісінько минула пекельників. Дівчинка всміхнулася з полегкістю. Мамусю, подумала вона. Я лечу до тебе.

Якогось слимака принесло потоком. Ось тобі й маєш — Ригачка. Йому ніколи не втекти від пекельного тяжіння, але він… може ще проїхатись угору.

Ригачка обмотався довкруг тіла Меґ. Божевільне ридання виривалося з його заслинених губів.

— Фінн, — белькотів він. — Фінн летить униз.

Отак із Меґ завжди. З нею завжди щось трапляється. І після всього він ще й переслідує її. Пітбуль кожною своєю клітиною. Меґ могла сказати лише одне.

— Ригачко! — заверещала вона, піднімаючи ногу у важкому черевикові. — Іди під три чорти!

І вгамселила черевиком просто в його вологий ніс. Те, що колись було Ригачкою Бренаном, закружляло в омахах вогню, а ім’я Меґ переслідувало його, як молитва. Чи як прокляття.

Час перелічити втрати. Вельзевул довго думав, як показати невдачу з Меґ Фінн у виграшному для себе світлі. Повелитель чекає на нього в залі. Кепські новини.

Золотокоса оскароносиця натисла на кнопку, і двері відчинились.

— Повелитель Темряви прийме вас зараз.

Вельзевул зважував, чи не випарувати її за неповагу, та Повелитель по-особливому обходився зі своїми секретарками. Деякі пропрацювали на цій посаді цілий тиждень, перше ніж їх вивезли на сміттєзвалище. У прямому значенні слова.

Сатана сидів, підібгавши ноги, в кутку свого кабінету і грав на приставці.

— Здохни, інопланетна наволоч, — збуджено примовляв він, натискаючи на кнопки кігтистими пальцями.

— Кхи-кхи, — кахикнув Вельзевул.

Сатана завмер. Вельзевул і собі знерухомів.