Йоун Колфер - Список бажань

— Геть! — вигукнула Меґ. — Дай мені спокій!

— Геть! — передражнив Ригачка. — Дай мені спокій! Ну й зануда з тебе!

Макколове серце билося так швидко, як миготять шпиці у велосипедному колесі. Лоуреве дихання слабшало. Перед очима стрибали цятки. З’явився біль. Біль, що віддавав червоним.

— Іди ж! — прохрипіла Меґ.

Лоурі не мав сили навіть відповісти.

— Іди! Я його затримаю!

— Що?

— Іди й плюнь зі скелі. Тоді ми перемогли!

Лоурі згідливо кивнув, усередині самого себе, всередині свого черепа. Меґ мала рацію. Єдиний спосіб знешкодити тих двох — здійснити останнє бажання.

Меґ визволилась із Лоурі і вчепилась у Фрáнкову горлянку. Сліз тепер не було. Сама рішучість. Не заради себе, заради товариша.

— Ми ще можемо плюнути! — гарикнула вона, вганяючись кожним атомом своєї снаги в Ригаччину горлянку. — А ви? Уже не можете? Лоурі треба тільки доповзти до краю скелі — і ми виграли. Здогадуєшся, що це означає?

Ригаччині очі вирячилися з люті. Ні, не може бути. Він гарячково шукав соку у Фрáнковому черепі, хоча б краплинку. Але там нічого не було. Ані ріски. Він пручався й бився з останніх сил. Енергії не залишилося. Він — привид, замкнений у мушлі.

Лоурі повз по багнюці. Біль здолав ноги, і старий не міг підвестися. Океан ревів так гучно, що калатання старечого серця губилося у тому ревищі. Та пульсувало ще якесь биття. Щораз ближче й ближче. Воно було блакитним. Ще кілька сантиметрів. А тоді можна й померти, цілком щасливим.

Гоп безсило спостерігав усе, що відбувалося. Він не міг нічого вдіяти. Той придурок витратив усю енергію, а ти тепер безпорадно звисай поруч. У голограми не зосталося фізичної снаги… ото хіба що бачення.

Темній силі лишався останній шанс. Остання надія, і вона мала спрацювати. Гоп задзижчав і скерував свій цифровий спектрометр туди, де лежав Лоурі. Лише один клік — і він з’явиться на частоті цього старого. Гоп витягнув усі свої розсувні елементи, скривився і натиснув на кнопку.

Лоурі поглянув угору. Дрібна істота літала перед ним. Він знав, вона була небезпечна. Якісь лихі пристрої стирчали з її тіла, а з ока струмував зелений промінь. Макколове серце забилося ще частіше. Занадто часто. Зупинка!

Гоп під’єднався, Меґ знала напевне. Меґ відчула, як Лоурі вмирає.

— Ні! — заверещала вона, рештки її енергії танули без вороття.

Ригачка також умирав, але вмирав із посмішкою на вустах.

— До зустрічі, — посміхався він. — До зустрічі невдовзі.

Над їхніми головами прочинився тунель, вистромившись, наче трубочка у велетенській пляшці кока-коли. Він затягував їх із неймовірною потугою.

Меґ поповзла до Маккола; вона покликала його, та Лоурі вже не чув. Його тіло саме прощалося з душею. Живий був тільки мозок, та й то ненадовго.

Гоп продзижчав поруч.

— З тобою добре працювати, — проказав він. — Може, гратимемо в одній команді, коли вже я заземлився в це лайно?

Меґ не чула його. Вона бачила тільки, як її сльози падають на тіло єдиного чоловіка, який дбав про неї. Все, кінець. Кінець усьому. Вона програла. Знову.

Фліт звисав із тунельного отвору, як і було наказано. Все просто. Одна послуга Петрові — і він у раю. Жодна душа не повинна знати. Така умова.

Він бачив усе. Скелю й бурю, і ту істоту на мотоциклі. Надзвичайно захопливо. Саме так усе й буває в телевізорі.

А тоді їхня життєва снага скінчилась, і тунель затягнув їх у себе. Поряд пролетів Ригачка, слина скрапувала з його ошкіреної пащі.

— Гарний день сьогодні, — ввічливо мовив Фліт.

— Гар-р, — відповів Ригачка нерішуче.

А тоді з’явилася дівчинка. Вона не дивилась на кліща, думками й досі чіпляючись за землю. Але вона мусила відпустити себе, інакше її душа ніколи не знайде спокою.

— Дівчатко-дівчинко, — загукав Фліт, наче лицар у срібному обладунку.

Меґ повільно обернулася, її обличчя було геть заплакане.

— Фліт? — мовила вона невпевнено.

— Так, дівчатко-дівчинко. Флітик-Флітик-Фліт. Дівчатко пам’ятати камінці?

Меґ наморщилась:

— Камінці?

— Так. Дівчатко не розуміти прості щирі слова? Камінці. У кишені. Блакитні камінці.

І враз Меґ пригадала. Камінці. Фліт дав їй два блакитні камінчики, ще коли вони вперше побачились. Камінчики життя. Дуже-батареї, як він назвав їх. Вона тоді не зрозуміла, але зараз…

Вона застромила руку в кишеню. Камінці все ще тут. Блакитно-сріблясті. Жевріють і печуть. Щойно Меґ доторкнулася до них, як снага повернулась до неї. Тунель відступив, його пульсування у венах послабшало. І Меґ полетіла назад до старого чоловіка, що розпластався на землі.