Йоун Колфер - Список бажань

Ригачка пошкріб ґулю на тім’ї, саме там було зашито імплантант.

— Кращого місця для цього маніяка годі вибрати.

Крихітне зображення несхвально заблимало:

— Не смій зневажати мого винахідника. А то буду змушений викликати з зовнішньої мережі стеження програму, яка спричинить больовий шок у твоєму мейнфреймі.

— Зовнішня мережа? Мейнфрейм? Хто ти в дідька такий?

Істота у вишуканому вбранні вклонилася:

— Я частина мережі зовнішнього стеження і твоя голограма особистих підказок. Скорочено Гоп.

Ригачка примружився:

— Ти що, п’єш мій сік?

— Ні. Я безкоштовний додаток до програми.

— Окей. То що з моїм планом?

— Це план укінченого ідіота, — зверхньо кинуло зображення. — Те, що ти вб’єш старого, аж ніяк не зробить Меґ Фінн поганою. Якщо не буде спроб, не буде й невдачі. Щоб дівчиськові не вдалося врятуватись, аура має стати червоною.

— Гм, — промиркнув Ригачка, очманіло чухаючи за вухом.

— Ти мусиш завадити її планам. Хоч би чого попросив той старий у Фінн, ти мусиш зробити так, щоб їй нічого не вдалося.

Ригачка кивнув головою. Він догнав.

— Окей. Давай перевіримо хату. Може, нам удасться встромити дрючка їм у колеса.

Гоп скривився:

— Я лише програма, у мені немає металевих частин.

— Та не справжнього дрючка, ти, ящик! Так кажуть. Ну, знаєш, “дужий, як віл”. Ти ж не віл при цьому.

Комп’ютерна примара закивала:

— Так, Ригачко-сан. Розумію. Ти говориш образно. Такого файла немає в моїй пам’яті. Вельмишановний Миїші вважав, що ця інформація не має стосунку до нашої місії.

Ригачка загарчав:

— Вельмишановний Миїші може взяти свій файл і…

Перш ніж Ригачка завершив своє красномовно-брутальне речення, його мозок засудомило. Не справжній мозок, звичайно, — той давно гнив у чотирьох дошках. Проте біль для духів такий самий нестерпний, як і для людей.

За кілька секунд дзвін у Ригаччиних вухах припинився. Гоп терпляче розглядав собакохлопця.

— Неповага до Великого Винахідника призводить до покарання. Так поводитись нерозумно.

— Гав, — гарикнув Ригачка. — Я хотів сказати: і справді.

— Немає потреби перекладати людською мовою, — завважив Гоп. — Я вільно спілкуюсь чотирнадцятьма собачими говірками, в тому числі й недорозвиненою пітбулячою.

Ригачка загарчав:

— Окей. Давай до справи. Хата старого за рогом.

— Гаразд, Ригачко-сан.

Доки вони йшли через двір, Ригачка перевертав сміттярки, лавиці і навіть невеликі авта — речі, якими зазвичай бавляться полтергейсти. Гоп завис над його плечем, осудливо хитаючи головою.

Мабуть, Нора пропила машину, тож їм довелося подорожувати дублінським потягом. Як пенсіонерові Лоурі було дозволено користуватись лише другим класом. Через те йому доводилося розмовляти з духом-невидимцем на очах у решти пасажирів.

— Що це за подорож, Макколе?

Лоурі відірвався від своїх думок:

— Гм?

— Поціломки Сессі. Перше з чотирьох бажань. Що це означає?

Старий роздратовано зиркнув на неї:

— Те, що й означає. Є така собі жінка на ім’я Сессі. Я мушу її поцілувати.

— Так. Але чому?

— Забудь про чому. Роби своє діло, тебе для цього повернули.

Меґ насупилася і зависла на висоті десяти сантиметрів над сидінням.

— Я намагаюся допомогти, сам бачиш. Добра поведінка тобі не завадила б.

— Добра поведінка? — гарикнув Лоурі. — Та про яку це добру поведінку ти торочиш? Про те, як удиратися до когось додому й калічити його мало не до смерті? Чи про те, як ти підступно позбиткувалась над своїм вітчимом?

Меґ розлютилася від згадки про Франко.

— Хто тобі про це розповів?

— Він сам.

— Ти бачився з Франко?

Лоурі засовався на сидінні.

— Він заходив вибачитись… після нещасного випадку.

Меґ відчувала, як кожна її молекула тремтіла. Навіть у післяжитті від цього родака їй умить зривало дах.

Лоурі вів своєї:

— Бідолаха. Подумати лишень, я вважав, що доживаю я.

Меґ не вірила власним вухам:

— І ти ще йому співчуваєш?

— Після того, що ти з ним зробила?

— Він заслужив! — вибухнула Меґ. — Він ще й не на таке заслужив!

— Вже й не знаю, — мовив Лоурі, — чи хтось на таке заслуговує. Це…

— Це відплата, — відрубала Меґ. — Відплата. Ця погань загнала мамині прикраси. Мамин браслет — нашу родинну реліквію. Він дивився наш телик, сидів на нашій канапі. Він стільки висидів на нашій канапі, що вона перестала бути нашою. Вона вже була його . Із величезною видовбаною ямою під його смердючий зад, якраз посередині канапи.