Йоун Колфер - Список бажань

— Гаразд, — мовив Гоп — Спогади четвертого ступеня. Свіжісінькі.

— Закрийся. Я силкуюся в’їхати, що вона робить.

— Звукове наповнення?

— Га?

— Ти її чуєш?

Ригачка слухав, нашорошивши вуха й час від часу струшуючи ними. Слова злітали з вуст Меґ, наче метелики. Приглушених відтінків. Фінн була в розпачі. Отож, ти вирішив, казала вона. Ми мусимо об’їздити всю Ірландію вздовж і впоперек, щоб здійснити чотири ідіотські бажання. Ніщо інше тебе не влаштовує?

— Перепрошую?

— Так вона сказала.

Гоп завис, обмірковуючи почуте.

— Отож, старий поставив завдання. Навряд чи вони вже вирушили їх виконувати.

— Скільки в них було часу?

— Важко сказати. Час у світі духів іде поінакшому. З огляду на яскравість спогадів, годин шість.

Ригачка хотів уїдливо пирхнути. Натомість звуки, що вилетіли з нього, більше скидалися на радісне пуделяче вищання.

— Годин шість? Вони вже давно могли виїхати з країни. Ха-ха. Нам не вдасться їх знайти. З тим самим результатом можемо посидіти тут і подивитись телик. А тоді вони й повернуться. Якщо повернуться.

Гоп прикусив віртуальну губу. Либонь, цей дурень має рацію. Вирушивши з дому, старий, і гадки не мавши, допоміг собі й Меґ. Чорти б їх забрали! Миїші не зрадіє, дізнавшись, що віртуальна копія заплямувала його репутацію. Так ще гляди, понизять від голограми до мікрохвильової пічки. От і розігріватимеш тоді Вельзевулове карі.

Ригачка перемикав канали, шукаючи мультики. Новини, новини, реклама. Повний відстій. Він уже хотів був вимкнути ящик, коли на екрані блимнуло знайоме обличчя. Не може бути…

Ригачка хижо загарчав. Невже він такий щасливчик? Здається, хтось під землею його любить.

Меґ ішла вулицею Оконел, ледь відчутний вітерець обвівав лисину. І хто б міг подумати, що бути лисим приємно?

Вона добре знала це місце. Ще як була жива, мама завжди привозила її сюди купувати різдвяні подарунки. Вони відпрошувалися зі школи і гайда до Дубліна. Одяг, іграшки і все, що їй забагнеться. А на завершення — Макдональдз. Гарні були часи.

Щоразу, як бачила своє відображення у вітринах крамниць, вона згадувала, що має зробити. Треба, щоб цей старий йолоп став схожий на людину. Тоді, можливо, йому вдасться поцьомати свою найулюбленішу ірландську вечірню телебабусю.

Перше, що спало Меґ на думку, це поцупити дещо з речей. Правда, зачіску не вдасться. В її аурі й так купа червоного. Нащо порушувати чергові заповіді? Залишається перерити всі кишені. Робота не з приємних. Почуваєшся, як прибиральна машина на сміттєзвалищі. Вона знайшла кілька обсяканих носовичків, різної давнини льодяники для горла, гребінець із залишками гелю для волосся й стару колоду карт. Маккола не назвеш найстаршим гульвісою в місті. Врешті-решт Меґ знайшла справжній скарб: десь аж у бганках обшарпаної жилетки вона надибала новеньку кредитну картку. Visa. Супер.

Перша зона пильної уваги, звичайно ж, голова. За багато років Лоурі, певно, звик до свого вигляду, проте, як на свіжі очі, ходити з такою довбешкою — повний відстій. Сиве волосся стирчить на всі боки і звідусіль, окрім лисини. Червоні очі сльозяться бозна-відколи, пів-обличчя обросло щетиною, наче наждачкою. Треба щось робити.

“Як новенький” — ось де відповідь. Якось мама сказала, що їм обом негайно треба взятися за себе, і повела її туди. Манікюр, масаж на обличчя — і вже маєш вигляд, як на сотню доларів.

Меґ штовхнула металево-скляні двері. Її зустріли, наче ковбоя в таверні. Прохолодною тишею. Почуєш, як шпилька впаде. І справді, практикантка випустила кілька шпильок з рота.

Молода білявка, вбрана в чорне, обережно підійшла до Меґ. Вона підтягла руки до грудей, наче боячись ненароком доторкнутись до несподіваного клієнта.

— Привіт, я Наталі. Чого бажаєте? — вимовляли її вуста, а очі казали “Вимітайся звідси, доки не викликала поліцію”.

Меґ кахикнула:

— Ви обслуговуєте чоловіків?

Наталі невпевнено відповіла:

— Авжеж… як правило.

— Окей. А цього обслужите?

Наталі закліпала:

— Прошу?

— Е-е-е… мене. Мене обслужите?

— Наші послуги не дешеві. Можливо, вам краще звернутись до місцевого перукаря…

Меґ витягла кредитку.

— Відрахуйте всю суму звідси, Наталі.

Наталі підійшла ближче, щоб подивитись на картку. Не впритул, звичайно. Майже чарівна усмішка полегшення з’явилась на її темно-сливових губах.

— Начебто все гаразд. Чого пан бажає?

— Ха! Це ж видно неозброєним оком! Мені потрібно все!