Йоун Колфер - Список бажань

Лоурі вдивлявся в обличчя Меґ:

— І він тобі не надавав по потилиці?

Меґ замовкла і впала на сидіння.

— Не смій більше звертати розмову на мене, — сказала вона. — Хто ця твоя Сессі? Вона не подере тобі твоє кістляве обличчя, коли ти кинешся її поцілувати?

Лоурі зліг на спинку сидіння і витяг із внутрішньої кишені піджака товсту сигару.

— Сессі Броґан, — зітхнув він і крутнув коліщатко старої запальнички. Полум’я було, м’яко кажучи, таке саме смердюче, як і сигара. Меґ зачаровано спостерігала, як дим пролітає крізь її шлунок.

— Сессі Броґан — це жінка, з якою я збирався одружитися. Краще й не згадувати цю стару шкапу Нору. Сессі була справжньою жінкою. І якось ми побили горщики, тоді, як…

— Горщики? Які? Для печені?

— Ні.

— А, пластикові, для вазонів.

— Та замовкнеш ти чи ні? — гарикнув Лоурі. — Так кажуть. Тобто ми посварились.

— Он як.

— Якось ми вийшли…

— Куди вийшли?

Лоурі відчував, що в нього починає боліти голова.

— Так кажуть. Побачення! Я запросив її на побачення!

— Окей.

— Ми пішли в кіно, на вулиці Оконел.

— І що показували?

Лоурі скривився.

— Не пам’ятаю, — почав він знову. — А, згадав. “Зорро”. Згадав.

— Ото велике діло. Він і досі на екранах.

— Я саме грав епізодичну роль, бився на мечах. Звичайно, я був ще молодий.

— Ти? Ти знімався в кіно? Не вірю.

— Я вже ледве вірю в це сам. Можливо, мої старі мізки щось і вигадують. Хай там що, а вечір був шикарнющим. Просто класика. Такі вечори зрідка випадають. З десяток на все життя. Чудові часи. Як зараз бачу її руде волосся, як воно в’ється вздовж шиї. Писк моди.

— Угу, — муркнула Меґ, їй уже неабияк набридло слухати старечі побрехеньки. — І вечірні вбрання.

Та Лоурі вже не чув шпильок Меґ, він поринув у спогади. Вони напливали, легкі й невиразні.

— Чудові часи.

— Ну і?..

— А тоді я все зіпсував. Як завжди.

— Як? Начебто все, що тобі залишалося зробити, — це провести її додому, поцілувати на прощання і…

— Я так і не поцілував її.

— От тундра.

Лоурі закивав сивою головою.

— Знаю. Думаєш, не знаю? Не минуло й дня, щоб я не думав про це. Усе через руки.

— Руки?

— Вони пітніли. Дуже пітніли. Я боявся обійняти її за стан такими мокренними руками. Дурість, я знаю. Дурість.

Його примарна співрозмовниця мовчала.

— Я думав, коли вона відчує на собі мої вогкі долоні, нашим зустрічам кінець. Я запевнив себе: завтра, як буде прохолодно і долоні будуть сухі… Я не поцілував її і пішов додому.

— І більше її не бачив?

Старий гірко посміхнувся.

— Ні, я бачив її. Я бачив її щодня упродовж чотирьох років. Я бачив біль у її очах, відтак прохолоду. Я був на її весіллі. Сессі одружилась із другом мого дитинства. Я стояв, посміхаючись, і навіть вручав обручки — так, наче був найщасливішим чоловіком у світі.

— Якщо все було ще за твоєї молодості, то Сессі вже стара. Коли ти востаннє з нею бачився?

Лоурі почухав підборіддя.

— Коли бачився? Гм, таке питаєш. Та вже років із сорок.

Меґ так і зависла над сидінням.

— Сорок років?! Вона ж могла померти, чи жити в старечому будинку, чи…

— Та ні. Сессі жива, все гаразд. Я це добре знаю.

— Звідки така впевненість? Коли я була в тобі, твій мозок був у далеко не найкращому стані.

Лоурі говорив упевнено:

— Пошлюбне прізвище Сессі — Ворд. Сесилі Ворд. Її мав би знати кожен, навіть така халамидниця, як ти.

Меґ ошелешено гепнулася на сидіння.

— Сесилі Ворд? Та сама?

— Та сама. Вона не завжди була Сесилі Ворд, тоді вона була собою.

Майже прикольно, подумала Меґ.

— То ти твердиш, що мав можливість одружитися з найулюбленішою ірландською вечірньою телебабусею і проґавив свій шанс?

Лоурі затарабанив пальцями по гомілці.

— Угу. Саме це я й кажу.

Меґ свиснула.

— То в тебе манічка. Я думала, що тільки моє життя таке загальмоване.

— Манічка до кінця життя.

— Це ненадовго.

Лоурі враз отямився. Спогади загули, стікаючись в обличчя, наче вода в трубі.

— Атож. Ненадовго. Гадаю, нема потреби розмовляти, якщо ти просто робитимеш, що я скажу.

— Але…

— Ніяких але. Ти тут тільки через те, що мусиш тут бути. Якби все залежало від тебе, ти б уже давно грабувала чиїсь покої просто посеред раю.

З цими словами Лоурі натягнув кепку на очі і вмостився відпочивати. Знову спить? Меґ не вірила власним очам. Спить після того, як прохропів усю ніч. Як може людина, якій лишилось жити півроку, збавляти час на спання? І вона, поглянувши на небо, замахала кулаком. Красно дякую. Найкрасніше дякую. Мій останній шанс урятуватися — а беруть відсилають до цього старого, який ненавидить мене більше, ніж Франко.