Клайв Баркер: Викрадач вічності

Венделл досі сидів під деревом. Біля нього в траві лежали дві пляшки крижаного лимонаду. Хлопчик кинув одну пляшку Гарві.

— Ну то що? — поцікавився він.

— Твоя правда, — відповів Гарві.

— Ніхто при доброму розумі туди не сунеться.

— Я зустрів там Лулу.

— А я що кажу? — реготнув Венделл. — Ніхто при доброму розумі.

— Та риба…

— Ага, знаю, — скривився Венделл. — Потворні штукенції, правда?

— Чому пан Гуд тримає таку рибу? Тут же все таке гарне: моріг, Дім, садок…

— А не байдуже? — сказав Венделл.

— Ні, — відповів Гарві. — Я хочу розвідати тут усе.

— Нащо воно тобі?

— Щоб було про що розказати мамі з татом, коли повернуся додому.

— Додому? — здивувався Венделл. — Навіщо? Тут є все, що треба.

— Все одно я хочу знати, як тут усе влаштовано. Пори року змінює якийсь механізм?

Венделл тицьнув пальцем на сонце, що виглядало з-за гілля.

— І воно тобі здається механічним? — сказав він. — Гарві, не дуркуй. Це все справжнє.

— Ти серйозно ?

— Тут надто жарко, щоб думати. Сідай і мовчи собі, — Венделл підкинув до Гарві кілька коміксів. — Візьми погортай, знайди собі образ потвори на вечір.

— Якої ще потвори? А що буде ввечері? — здивувався той.

— Звісно, що Геловін, — відповів Венделл. — Тут щовечора Геловін.

Гарві плюхнувся на траву біля товариша, відкоркував лимонад і взявся гортати комікси. Можливо, Венделл має рацію — така спека, що й мізки не працюють. Хай там як влаштоване це дивовижне місце, але все тут здавалося цілком справжнім. Сонце — гаряче, лимонад — холодний, небо — блакитне, трава — зелена. Хіба цього не досить?

Певне, із цими думками Гарві задрімав, бо, розплющивши очі, він помітив, що на траві коло дерева вже нема плям від сонячного світла. Та й Венделл зі своїми коміксами теж зник.

Гарві хотів сьорбнути лимонаду, та, поки він спав, пляшка перекинулась і пахощі привабили сотні мурах. Комахи видиралися на пляшку, залазили всередину, тонули через власну жадібність.

Щойно Гарві звівся на ноги, подув прохолодний вітерець. Закружляв донизу листочок з пожовклими краями.

— Осінь… — прошепотів Гарві.

Він стояв і слухав, як скриплять гілки; дивився, як вітер струшує листя на землю. До цього дня осінь здавалася йому найсумнішою порою року. Вона означала кінець літа — ночі починали довшати й холоднішати. Та зараз, хоч дощ із листя вже перетворився на справжню зливу, а постукування жолудів і капітанів лунало, як барабанне биття, Гарві засміявся від радощів. Коли він залишав затінок дерева, його волосся та спина вже були всипані листвою. Гарві йшов, підкидаючи листя ногами.

Хлопець піднявся на ґанок, а тим часом перші за весь день хмари вже встигли затулити сонце. Землею поповзли їхні тіні, Дім несподівано потемнів. У розпал спеки будинок колихався, наче міраж, а тепер він раптом став реальним, темним і зловісним.

— Ти справжній, — промовив Гарві, відсапуючись на ґанку. — Справжній, еге ж?

Він усміхнувся. Ото дурень! Розмовляє з будинком! Але тихий, ледь чутний голос зігнав усмішку з його обличчя:

— Хлопче, а ти як думаєш?

Гарві роззирнувся, шукаючи, хто це сказав, та ні на ґанку, ні на веранді, ні на сходах нікого не було.

— Хто це сказав? — спитав хлопчик.

Відповіді не було, і Гарві полегшено зітхнув. Ніякий це був не голос, сказав він собі. Дошки рипнули під ногами, або ж травою прошелестіло сухе листя. Та коли він заходив у Дім, його пульс пришвидшився. Гарві згадав, що зайві запитання тут недолюблюють.

«Хіба не байдуже, справжнє це місце чи ні? — міркував Гарві. — Воно здається справжнім, то нащо перейматися?»

Переконавши сам себе, Гарві помчав у кухню, де пані Ґріффін уже викладала на стіл усілякі ласощі.

— Ну, то ким ти сьогодні будеш? — поцікавився Венделл за обідом.

— Не знаю, — озвався Гарві, — а ти?

— Катом, — сказав його друг, усміхаючись ротом, повним спагеті. — Я вже навчився зав’язувати зашморг. Тепер треба лише знайти жертву, — він зиркнув на пані Ґріффін. — Усе відбувається швидко. Тіло падає, і — БАЦ! — шия ламається!

— Жах, — промовила старенька. — Чому хлопці завжди так люблять говорити про привидів, убивства та повішання?

— Бо це кльово, — сказав Венделл.

— Ви — чудовиська, — відповіла пані Ґріффін, ледь помітно всміхаючись. — Ось ви хто — маленькі чудовиська.

— Чудовисько в нас Гарві, — виправив її Венделл. — Я бачив, як він гострить зуби.