Клайв Баркер - Викрадач вічності

— Хлопче, в тебе такий вигляд, наче ти щойно з війни, — зауважила пані Ґріффін, побачивши Гарві. — Венделл знову коники викидає?

Гарві зізнався, що попався на всі гачки, а один жарт вразив його аж до глибини душі.

— І що ж саме? — спитав Венделл, самовдоволено всміхаючись. — Драбина? Круто гепнула, еге ж?

— Ні, я про інше.

— Яке ще інше?

— Та штука в небі.

— А, ти про це…

— Що то було? Паперовий змій?

— Не моїх рук справа.

— А хто ж його запустив? І що воно таке? — здивувався Гарві.

— Не знаю, — відповів Венделл, і його усмішка зникла. — Певне, краще й не питати.

— Але мені цікаво, і я хочу знати правду, — Гарві повернувся до пані Ґріффін. — Воно було крилатим, сиділо на даху, а потім злетіло в небо.

— То це кажан, — відказала старенька.

— Ні, воно разів у сто більше від кажана. У нього були такі вели-и-икі чорні крила, — хлопець розвів руки.

— Тобі привиділося, — насупилася пані Ґріффін.

— Ні, не привиділося, — стояв на своєму Гарві.

— Сідай за стіл, — сказала вона. — Або це кажан, або твоя уява.

— Таж Венделл теж його бачив. Правда, друзяко?

Гарві озирнувся до товариша. Венделл якраз наминав індичку під журавлинним соусом; над тарілкою здіймався ароматний пар.

— А не байдуже? — проплямкав Венделл.

— Просто скажи пані Ґріффін, що ти теж його бачив.

— Може, щось і бачив, — знизав плечима той. — Це ж Геловін — надворі й має бути повно почвар.

— Але ж не справжніх. Костюми — це одне, та якщо та тварюка була справжньою…

Тут Гарві усвідомив, що порушує власне правило: була крилата істота справжньою чи ні — яка різниця? Це ж царство ілюзій. Годі вже постійно заморочуватися тим, що справжнє, а що ні — нащо псувати веселощі?

— Сядь і поїж, — знову запропонувала пані Ґріффін.

Гарві похитав головою — йому розхотілося. Він злився, хоч і не знав, на кого саме: може, на Венделла за його байдужість; може, на пані Ґріффін за недовіру; може, на себе самого — за те, що злякався ілюзії. А може, й на всіх одразу.

— Треба перевдягнутися, — сказав він і пішов з кухні.

Він натрапив на Лулу — дівчинка сиділа на сходовому майданчику й дивилась у вікно. Шибки трусилися від вітру, і Гарві згадалося, як до нього вперше завітав Ріктус. Однак зараз вітер не жбурляв дощем, а припорошував снігом.

— Скоро Різдво, — сказала Лулу.

— Та ну?

— Усі отримають подарунки. Тут так завжди. Замов собі щось.

— То ти сидиш і думаєш, чого б попросити?

Вона похитала головою:

— Ні. Я вже довго тут живу, і в мене все є. Хочеш побачити мою колекцію?

Гарві погодився, і Лулу повела його до своєї кімнати — величезного сховища скарбів.

Одразу впадало в око, що Лулу захоплюється найрізноманітнішими коробками. У неї були малесенькі оздоблені коштовним камінням скарбнички, великі різьблені скрині, коробочка для її колекції скляних кульок, маленька музична скринька, коробка з півсотнею менших коробочок усередині…

А ще в неї було кілька лялькових сімей — вони сиділи під стіною і дивилися просто перед себе порожніми очима. Та найбільше вражав будиночок, з якого ляльок було виселено: він стояв посеред кімнати, мав висоту з п’ять футів [5] Фут — британська й американська міра довжини; 5 футів — це приблизно півтора метра. , і кожна його цеглинка, кожен шматочок шиферу був бездоганним. Сама довершеність.

— У ньому живуть мої друзі, — сказала Лулу та відчинила парадні двері будиночка.

Звідти вибігли дві яскраво-зелені ящірки і залізли дівчинці по руках на самісінькі плечі.

— Решта сидить усередині, — сказала вона. — Можеш подивитися.

Гарві зазирнув крізь маленьке віконечко — у кожній кімнаті був свій мешканець: ящірки валялися в ліжках, дрімали у ванних кімнатах, гойдалися на люстрах. Гарві не стримався і розреготався.

— Правда, прикольні? — спитала Лулу.

— Не те слово!

— Можеш приходити гратися з ними, коли захочеш.

— Клас! Дякую!

— Насправді вони дуже привітні. Щипаються, тільки коли зголодніють. Осьо…

Вона зняла з плеча одну ящірку й дала її Гарві. Маленька рептилія миттю видерлася йому на голову та вмостилася там. Лулу заплескала в долоні.

Вони ще довго бавилися з ящірками, насолоджуючись товариством одне одного. Та зрештою Гарві помітив своє віддзеркалення у вікні та згадав, який має вигляд.

— Мені треба вмитися, — сказав він. — Побачимося згодом, добре?

Вона всміхнулася до нього.

— Гарві Свік, ти мені подобаєшся, — сказала Лулу.