Клайв Баркер - Викрадач вічності

— Сьогодні місяць у повні? — спитав Гарві. Він розмазюкав круг рота кетчуп і почав сіпатись. — Дуже на це сподіваюся, бо я жадаю крові… свіжої крові.

— Чудово! — сказав Венделл. — Значить, ти — упир. Я вішатиму, а ти питимеш кров.

— Жах, — повторила пані Ґріффін. — Який жах.

Можливо, Дім почув Гарвіні слова, бо коли вони з Венделлом припленталися нагору й визирнули у вікно, в небі між голого віття дерев уже висів місяць, великий і білий, як посмішка черепа.

— Ти тільки поглянь! — вигукнув Гарві. — Я бачу кожен кратер. Нічого собі!

— О, це лише початок, — підморгнув Венделл.

Він повів Гарві у велику затхлу кімнату, завалену найрізноманітнішим одягом. Щось висіло на гачках і вішалках, щось лежало в кошиках, як акторські костюми. Одначе більшість шмаття була звалена на брудній підлозі. Аж ось Венделл відступив убік — і видовище, яке ховалося за його спиною, відкрилося в усій красі: стіна від стелі до підлоги була завішана масками. У Гарві перехопило дух.

— Звідки їх тут стільки? — ледь вимовив хлопчик, витріщаючись на калейдоскоп штучних облич.

— Пан Гуд їх колекціонує, — пояснив Венделл. — А одяг залишили діти, які жили тут до нас.

Одяг не зацікавив Гарві — усю його увагу прикули маски. Серед них, як серед сніжинок, годі було знайти дві однакові. Одні — дерев’яні чи пластикові, інші — з соломи, тканини, пап’є-маше. Деякі маски вигравали барвами, але траплялися й бліді, як пергамент, обличчя. Деякі мали такий гротескний вигляд, що сумнівів не лишалося — їх вирізьбили божевільні. Інші ж були настільки довершеними, що здавалися посмертними масками янголів. Були тут і клоуни, і лисиці, і черепи, оздоблені справжніми зубами, і навіть одна машкара з вирізьбленим полум’ям замість волосся.

— Вибирай, — сказав Венделл. — Вампір точно має бути. У мене завжди так: хоч по що я сюди йду, обов’язково знаходжу.

Гарві вирішив залишити вибір маски на десерт. Натомість він почав ритися в купі одягу, шукаючи костюм, у якому він скидався б на кажана. Гарві впіймав себе на думці про дітей, які лишили тут цей одяг. Хоча він і недолюблював уроки історії, та важко було не помітити, що деякі піджаки, сорочки, взуття та пояси вийшли з моди ще багато-багато років тому. Де тепер їхні власники? «Повмирали, — подумав він. — Або нині вони вже такі старі, що їм байдуже».

Від думок про мертвяків його вхопили дрижаки. Та чому б і ні? Це ж Геловін врешті-решт! А що за Геловін, якщо тебе не кидає в трясцю?

За кілька хвилин Гарві знайшов довгий чорний плащ, у якому комір стояв сторчака, і Венделл назвав його дуже вампірським. Задоволений своїм вибором, Гарві повернувся до стіни з обличчями. Він глянув на неї — і мало не тієї ж миті побачив маску, якої раніше не помічав. Бліде, з глибокими очницями — це було обличчя мерця, який щойно встав із могили. Гарві зняв маску та поміряв її. Наче для нього роблено!

Він повернувся до Венделла.

— Як я тобі? — спитав Гарві.

Його друг саме знайшов маску ката, і вона йому теж чудово пасувала.

— Огидний, як сам гріх.

— Супер.

На ґанку вишикувалася сімейка гарбузячих голів; імлисте повітря пахло вогнищем.

— А куди ми підемо випрошувати солодощі? — поцікавився Гарві. — У місто?

— Та ні, — відповів Венделл. — За межами Дому зараз ніякого Геловіну нема, забув? Просто обійдемо будинок, зайдемо з тилу.

— Та це ж зовсім недалеко, — розчарувався Гарві.

— Такої пізньої пори Дім частенько дивує несподіванками, — таємниче промовив Венделл. — Сам побачиш.

Гарві подивився на Дім крізь вузенькі очні прорізи маски: він загрозливо нависав над хлопцями чорною хмарою; гострий громовідвід впинався в небо — здавалося, такий шпичак може й зірки повиколювати.

— Ходімо, — сказав Венделл. — У нас попереду довга дорога.

«Довга дорога? — подумав Гарві. — Яка ще довга дорога? Звідси й до чорного ходу?»

Та Венделл знову мав рацію. Дім справді чаїв у собі безліч сюрпризів. Прогулянка, яка вдень тривала б зо дві хвилини, зараз перетворилася на просто-таки подорож… Гарві пожалкував, що не прихопив із собою ліхтарик і мапу. Листя під ногами шелестіло так, наче в ньому кишіло зміями, а дерева, що вдень ховали хлопців у затінку, без листя стали зовсім моторошними і здавалися виснаженими й голодними.

«І нащо воно мені? — думав Гарві, чвалаючи за Венделлом крізь темряву. — Холодно, неприємно…» — він запросто міг би додати до переліку ще й «страшно», але не хотів про це й думати.