Клайв Баркер: Викрадач вічності

— А не байдуже? — знову відказав Венделл. — Я цього точно не знаю. То беремося до роботи, чи як?

Наступні дві години хлопці раз по раз спускалися та перебирали дерев’яччя, навалене біля фруктового саду. До полудня вони не тільки знайшли вдосталь годящих дощок для даху, а й кожен знайшов собі друга. Гарві подобалися безглузді жарти Венделла і те його «а не байдуже?», що проскакувало мало не в кожному реченні. Та й Венделлові, здавалося, теж було до душі Гарвіне товариство.

— Ти перший чувак, з яким справді весело, — сказав він.

— А як же Лулу?

— А що вона?

— Хіба з нею зовсім не весело?

— Спочатку, коли я тільки приїхав, вона була ще нічого, — визнав Венделл. — Вона жила тут уже кілька місяців і типу показала мені, що й до чого. Та останніми днями вона якась дивна. Інколи вештається, як мара, з геть порожнім обличчям.

— Мабуть, дах поїхав, — припустив Гарві. — Мізки перетворюються на кашу.

— Ти що, знаєшся на таких речах?

— Звісно, — збрехав Гарві. — У мене тато хірург.

Венделл вирячив очі, а наступні кілька хвилин із роззявленим ротом слухав розповіді Гарві про всі операції, які він бачив: розпиляні черепи та відтяті ноги; стопи, пришиті до рук замість кистей; чоловік з опіком на дупі, що перетворив її на балакучу голову.

— І все це правда? Присягаєшся?

— Присягаюся, — кивнув Гарві.

— Крутизна-а-а…

Наговорившись, хлопці страшенно зголодніли, Венделл запропонував злізти з дерева та піти в Дім — вони так і зробили.

— А що ти збираєшся робити після обіду? — спитав Венделл, коли вони повсідалися за стіл. — Буде спекотно. Після обіду тут завжди спека.

— А біля Дому є де поплавати?

Венделл насупився.

— Ну, так… — у його голосі вчувався сумнів. — По той бік Дому є озеро, та воно тобі не сподобається.

— Чому це воно мені не сподобається?

— Там так глибоко, що й дна не видно.

— А риба там є?

— Звісно.

— То могли би порибалити. А пані Ґріффін посмажить нам ту рибу на вечерю.

Старенька саме накладала в тарілку смажених цибуляних кілець. Зачувши таке, вона зойкнула й упустила тарілку. Пані Ґріффін обернулась до Гарві — обличчя в неї було біле як простирадло.

— Не треба, — мовила вона.

— Чому? — здивувався Гарві. — Я думав, що можу робити тут усе, що заманеться.

— Ну так, звісно, можеш, — відповіла пані Ґріффін. — Просто я не хочу, щоб ти захворів. Та риба… Ну, вона отруйна.

— А-а-а, — насупився Гарві. — Тоді, певно, порибалити не вдасться.

— Лишенько, ви тільки погляньте на цей безлад, — заметушилася бабуся. Схоже, вона дуже збентежилася, та намагалася це приховати. — Мені потрібен новий фартух.

Вона швиденько пішла по чистий фартух, а Гарві з Венделлом лишилися наодинці. Хлопці спантеличено перезирнулися.

— Тепер мені точно треба побачити ту рибу, — сказав Гарві.

Поки він говорив, допитливий Ключик застрибнув на тумбу поряд з плитою. Перш ніж хтось із хлопців устигнув бодай поворушитися, щоб зупинити кота, той уже ліз до каструлі.

— Гей, що це ти виробляєш?! — гукнув йому Гарві.

Та котові було начхати. Він виліз на каструлю і, метляючи хвостом, принюхувався до варива. Аж тут сталося лихо: хвіст витанцьовував надто близько до однієї з конфорок — і загорівся. Ключик нявкнув од несподіванки та перекинув каструлю. Його змило з плити окропом, і тваринка впала на підлогу паруючою грудкою. Чи захлинувся він, чи обпікся, чи зварився, але результат один: Ключик упав на підлогу вже мертвим.

На галас прибігла пані Ґріффін.

— Піду-но я їсти надвір, — сказав Венделл, щойно старенька з’явилася в дверях. Він схопив кілька хот-доґів і зник.

— Ой біда! — скрикнула пані Ґріффін, побачивши мертвого кота. — Дурненьке моє…

— Це сталося випадково, — сказав Гарві. Хлопчика нудило від того, що трапилося на його очах. — Він скочив на плиту, а тоді…

— Дурненьке. Дурненьке… — здавалося, пані Ґріффін могла вимовити тільки це слово. Вона стала навколішки й подивилася на маленький клубочок паленої шерсті. — Кінець твоїй допитливості, — прошепотіла вона наостанок.

Гарві дивився, як побивається старенька, і йому аж запекло в очах. Та він не любив, коли хтось бачив, як він плаче, тож проковтнув сльози і хрипко промовив:

— Допомогти вам його поховати?

Пані Ґріффін озирнулась до нього.

— Дуже люб’язно з твого боку, — м’яко сказала вона. — Та не варто. Йди гратися.

— Я не хочу лишати вас саму, — відповів Гарві.

— О, поглянь на себе, дитино, — мовила пані Ґріффін. — У тебе сльози на щоках.