Клайв Баркер: Викрадач вічності

Гарві зашарівся і змахнув сльози з обличчя.

— Не соромся плакати — це прекрасно. Як я хотіла би зронити бодай одну сльозинку…

— Але ж я бачу, що ви засмучена, — сказав Гарві.

— Те, що я відчуваю, — не зовсім сум, — відповіла старенька. — І, на жаль, розради воно не дає.

— А що таке розрада? — спитав Гарві.

— Це щось утішне, — сказала пані Ґріффін і звелася на ноги. — Щось таке, що гоїть сердечні рани.

— І ви нічого такого не відчуваєте?

— Ні, — сказала вона, а тоді простягла руку й торкнулася щоки Гарві. — Та в мене є твої сльози. Вони мене заспокоюють, — бабуся провела пальцями по мокрих доріжках на його щоках і зітхнула. — Твої сльози дуже милі. І ти сам теж. А тепер іди надвір, насолоджуйся життям. Там світить сонце, і, повір мені, воно не вічне.

— А ви точно в нормі?

— Точно.

— Ну, тоді побачимося пізніше, — сказав Гарві та вийшов надвір.

Поки Гарві обідав, надворі стало жаркіше. Розрослася трава, порозпускалися квіти. Повітря над моріжком коливалося від спеки, і тому здавалося, що дерева навколо Дому танцюють.

Гарві рушив до них, гукаючи Венделла. Відповіді не було. Гарві озирнувся в бік Дому — може, Венделл почув його й визирає у вікно? Але ні: всі шибки лише віддзеркалювали чисту блакить. Він перевів погляд на небо. Жодної хмаринки.

Коли Гарві поглянув собі під ноги на блискучу росу та квіти, його підозра перетворилася на впевненість і всі сумніви зникли: поки він сидів у прохолодній кухні, пори року змінилися. У Дім свят пана Гуда завітало літо. Таке ж магічне, як і весна, що йому передувала.

Ось чому небо сяяло блакиттю, ось чому співали птахи. Від обважнілого листям гілля віяло такою самою радістю, що й од квітів серед трави, що й од бджілок у повітрі — комахи дзижчали і збирали щедроти літньої пори, перелітаючи від квітки до квітки. Усе навколо купалося в блаженстві.

Та це ненадовго, збагнув Гарві. Якщо весна скінчилася разом із ранком, тоді цілком імовірно, що й літо не триватиме довше обіду.

Не варто нехтувати таку погоду, подумав Гарві та вирушив на пошуки Венделла. Нарешті він знайшов його — той із купою коміксів сидів у затінку дерев.

— Хоч почитати? — спитав Венделл.

— Може, пізніше, — відмовив Гарві. — Спершу я хочу подивитися на те озеро. Підеш зі мною?

— А нащо? Я ж сказав: там не прикольно.

— Добре, піду сам.

— Довго ти там не пробудеш, — одказав Венделл і поринув у читання.

Хоч Гарві й чудово уявляв, де розташоване озеро, та з того боку Дому росли густі голчасті кущі. Довелося продиратися крізь них. Коли він нарешті побачив озеро, обличчя й спина в нього були холодними й липкими від поту, а на подряпаних руках виступила кров.

Венделл мав рацію: озеро виявилося не вартим того, щоб лізти до нього крізь такі хащі. Воно було таке велике, що протилежний берег ледь виднівся. Озеро мало похмурий і тужливий вигляд, зелена піна вкривала воду й каміння на березі. Навколо гуділи легіони мух — комашня кружляла в пошуках гнилої поживи. Гарві подумав, що проблем з наїдками в них точно нема — тут мертва місцина.

Він уже збирався піти, коли помітив якийсь рух серед тіней: хтось стояв на березі, та за гіллям його майже не було видно. Гарві підійшов ближче й упізнав — то була Лулу. Умостившись на слизькому камінні над самою водою, вона пильно вдивлялася в її глибини.

— Мабуть, там холодно, — прошепотів Гарві, щоб не злякати її.

Лулу спантеличено глянула на нього, а потім, не сказавши й слова, розвернулась і ринула в хащі.

— Зачекай! — гукнув Гарві та поспішив до озера.

Однак Лулу вже зникла — лише гілки хиталися там, де вона щойно стояла. Гарві хотів кинутися навздогін, та в озері щось забулькало і відвернуло його увагу. Гарві побачив, що у воді під зеленою плівкою піни плавають риби. Кожна була завбільшки з дитину; сіру луску вкривали плями та слиз, а круглі очі витріщалися на хлопця — рибини скидалися на полонених, які сиділи в ямі та благально дивились нагору.

Вони спостерігали за Гарві, це точно. Від їхніх допитливих поглядів у нього на спині повиступали сироти. А може, риби голодні й моляться своїм підводним богам, щоб хлопець послизнувся й упав до них? Чи радше вони мріють, щоб він прийшов сюди з вудкою, повитягав їх із глибин і припинив їхні страждання?

Що за життя, подумав Гарві. На сонечку не погрієшся, квітів не понюхаєш, навіть не побавишся. Тільки глибокі темні води — і кружляєш там, кружляєш, кружляєш…

Від такого видовища йому запаморочилось у голові. Гарві злякався: ще трохи — і він напевно туди шубовснувся б. Полегшено зітхнувши, він повернувся спиною до озера й почав швидко продиратися крізь голчасті хащі на сонце.